Богдан неквапом спішився, і ми всі зробили за його прикладом. Він пройшов двором, піднявся на зеленкуваті камінні сходи і звів руку. Одразу ж настала тиша.
- Паньство, - мовив Ружинський рівно, - маю для вас дві звістки. Я віднайшов свого сина. Привітайте Богуслава Ружинського.
Опісля хвилиннної розгубленості вояки ревнули здравицю так, що ворони трохи не посипалися з дерев. Вітровій поклав на груди руку. Його видовжені оченята лісовця обдивлялися воїнів зі спокоєм дорослого можновладця.
Тим часом Богдан порухом руки втихомирив підлеглих і мовив:
- І доля послала мені названого брата, котрий врятував мені життя. Це бойовий гепард з тих, що живуть на порубіжжі Кімрії та Турійського степу. Він зветься Ярополк, князь Оріянський. Його слово дорівнює моєму.
Вояки рявкнули вітання, зацікавлено на мене поглядаючи.
- Але за добром завжди ходить зло, - продовжував Ружинський. - пан Богодар Румович та два десятки воїнів, які супроводжували мене до Кийграду з Ружина, загинули вояцькою смертю. Смерть їхню відомщено а привідцю покарано. Тож сподіваємося, що вони небавом повернуться до нас у іншому обличчі.
Тихий шемріт прошурхотів шерегами і замовк.
- Завтра, - мовив Богдан, - буде тризна по загиблим. Вона замінить бенкет з нагоди мого повернення. Такі часи нині. Всі вільні окрім чатових.
Невисокий шляхтич, що зустрів нас у брамі, виявився управителем і звався паном Лозинським. Він запропонував тут таки принести звіти й папери, але Богдан заспокоїв чоловіка порухом руки.
- Завтра, - мовив, - сьогодні накажи приготувати щось поїсти. І розмісти гостей та двох вовчурів і песиголовця, котрі є у мене на службі. Пан Гонтович нині є чурою князя Оріянського, розташуй його відповідно.
Пан Лозинський закрутився мов дзига. Вовчурів та Ратшу з Арі повели вечеряти до вояків, а ми вчотирьох сиділи у вітальні — на диво не пишної зовсім, як на такого магната. На сірозелених стінах не було малювань, меблі здавалися важкими і були грубої місцевої роботи. А над цим усім панувало божевілля кам'яного мережива. Комин, стеля, столики, схожі на квіти, кам'яні ж вази, орнаменти попід стелею... Богдан постояв хвилину, притулившись до коминка, тоді мовив стиха:
- У мене ж побували грабіжники, Ярополче. Камінь вони з собою не забрали, а відновлювати дім в колишньому вигляді я не мав охоти. Може тепер... Коли є кому його успадкувати.
- Тут затишно, - озвався Вітровій, перш ніж я розтулив рота - а мамі подобалося тут чи у лісі?
- Тут, - впевнено мовив Ружинський, - вона з тих альвів, що люблять камінь і коминки. Хоча й дерева її любили.
Прибіг челядинець з в'язкою хмизу і скоро в комині загудів вогонь. Ще кілька слуг накривали обрусом великий кам'яний же стіл в сусідньому покої і звідти теж уже тягнуло теплом.
- Справи завтра, - сказав Богдан трохи розпогодившись, - зараз вечеряти й спати. Тут безпечно.
Тієї миті я йому повірив.
Наступного ранку Богдан одразу ж зачинився з управителем у величенькій книгозбірні, де було багато полиць зі світлого каменю і дуже мало книг, а стіни мали старанно затерті вибоїни від куль. А мене Деревій повів помилуватися Свічадом — великим озером, перлиною Богданових земель.
До Свічада від маєтку вела вузенька лісова стежина. Дерева сплелися вгорі і утворили щось на зразок тонелю, де було завжди прохолодно і зовсім не видно неба. Зате, коли ми вийшли на відкрите, я аж остовпів.
Озеро дійсно було величезним — протилежний берег ледь мрів у легкому тумані. Білі пасма коливалися над водою, яка була дуже темна, майже чорна. Можливо так лише здавалося через туман і старезні верби, які оточували озеро колом. Місцина була гарна, але й страшнувата. Свічадо цілком могло відлякати випадкового подорожнього, або заблуканого селянина оцією дзвенячою тишею, яку не порушував навіть шелест верб. Береги були чисті — вочевидь Богданові шляхтичі напували коней, а чи купалися десь в іншому місці.
Ми дійшли до витоку маленької річечки, обдивилися камінні виступи, такі несподівані серед лісу, на майже рівнй площині. Вітровій освоївся настільки, що затято дряпався по камінню, а потім видерся на найближчу вербу і з'їхав по її гілкам до води просто в одежі.
Раптом від озера потягло холодком. Обернувшись, я побачив, як посередині водяної рівнини здійнявся вихор, вірніше то спершу був вихор, а потім я роздивився в ньому голову на лускатій шиї, гострозубу пащу і неначе гребінь на голові. Страховисько бадьоро неслося до берега, а я, не звикши тягати з собою зброю, мав нині лише запоясника, та й того взяв нехотячи. Лісовці теж мали при собі лише ножі — принаймні Вітровій. Деревій взагалі прогулювався з порожніми руками.