Поки я розмірковував що робити, зміюка зупинилася біля берега і ... ну я не знаю як це краще описати. Словом... зробила страшну морду. Ні, вона і так була страшненька, але щось в цій гримасі було несправжнім — наче дитя хоче налякати дорослого.
Вітровій тим часом прожогом вискочив з води і витріщився на прояву з явним зацікавленням але без страху. Деревій усміхався з цілковитим спокоєм. Змій ще раз позирнув на нас, і плюхнув головою на берег. Тільки тепер я помітив, що під тонкою плівкою того, що я прийняв за блискучу луску, переливалася вода.
- Ну от, - мовило воно лунким голосом, схожим на жіночий, - так не цікаво. Минулого разу один з лісових вистрелив по мені з лука. Він та-ак злякався.
- Таке древнє озеро, - озвався Деревій докірливо, - а поводиться як дитина. У мого друга при вигляді отого, що ти намагаєшся відтворити, руки спершу стріляють, а голова вже думає потім. А опісля йому сняться погані сни. І не сором тобі?
Душа Свічада — а то напевне була вона — трохи похнюпилася, але шкодливого виразу, який у сполученні зі зміїною мордякою міг дійсно налякати, не втратила.
- Я жартувала, бо мені сумно, - озвалася Душа, - до мене ніхто не ходить.
- Ти ж розлякала звідси людей з шести селищ довкола, - сказав Деревій, обережно чухаючи підборіддя зміюці, - сюди навіть Богданові хлопи носа сунути бояться, а вони взагалі то не з лякливих.
- Люди загиджують береги і псують воду, - похнюпилася Душа, - я тільки хотіла трохи пожартувати, а вони нині всім оповідають про змія в озері.
Вона зітхнула.
- Ти вибач, Деревію, - мовила, - я не змогла вирятувати ту лісову, що тут загинула. Була зима, я дрімала і запізно прокинулася. Тікали вони від хвилі дуже швидко, але зимовий криголам, сам розумієш...
- Я розумію, - лагідно мовив Деревій, - ти зробила, що могла.
- Я навіть шматками криги кидалася, - мовила Душа вибачливо, - і зобразила крижаного Змія. Але все марно.
- Не все, - сказав Деревій, - ось її син. Ми таки віднайшли його.
- Яка краса! - Душа ляпнула лапами, від чого озером розійшлася хвиля, що швидко потьмяніла - бідний хлопчику, я винна... Оці мої дурні жарти... Я показала одному чоловікові видиво — меча в моїй глибині... Він наче збожеволів.
- В озері і справді є якийсь меч? - спитав Деревій, глянувши на мене, - віддавна?
- Ні, що ти, - зітхнула Душа, - то лише відображення. Ну як оцей змій. Той меч... Ну я звісно знаю де він. Вода знає все. Минуло стільки часу відтоді, як його востаннє брали в руки, що земля стала морським дном, а морське дно знову стало землею. Не просто землею — горами. Його знайшли люди — вони вважають, що цей клинок відлякує злих духів. Я навіть дивилася на обряд, у вигляді хмарки. Це було давно, дуже давно. В Карпат-горах на Магурі.
- Хорсів клинок, - мовив Деревій вражено, - Оберіг Горватії... так ось де сплив Чаркес... Ех, Свічадо, Свічадо...
Велетенська зміюка раптом перетворилася на маленьку ящірку і згорнулася клубком.
- Гаразд, я бачу, що тобі соромно, - зітхнув Деревій, - а горватам дуже пощастило, що ніхто не поклав око на їхню святиню. Певне, що оберігачі й самі не знають її справжньої суті.
Вітровій похмуро дивився на воду.
- Коли я виросту, - сказав він рівно, - я заберу цей клинок. Він належить нашому народу, а не якимось там горватам, котрі мають його за іграшку.
- Не треба привязуватися до речей, - озвався Деревій, - жодна річ перед лицем вічності не встоїть.
- Наші речі вічні як і ми, - мовив малий, - хіба не ти казав, що віддав би все за цей клинок?
- Не все, - сказав старший лісовець стиха, - не все.
Тим часом я відволікся від цікавої бесіди, бо побачив таке, що налякало мене більше, ніж водяниця в образі змія. На доріжці, що вела до озера стояло двоє вояків. На мить мені здалося, що це хтось з Богданових воїв, але потім я роздивився кімрянські округлі шоломи і шкіряні куртки, за які кімрів дражнили шкуратяками — не тими, звісна річ, що для письма. Друга думка про набіг чи раптовий напад зникла так само швидко, як і перша. Шоломи були іржавими, а куртки звисали лахміттям. З дірок в обшитих бляшками штанях виглядали жовті кістки.
Заложні мерці... Ви може скажете, що опісля мандрів з пані Терниною я не мав би боятися небіжчиків взагалі. Але ж пані Тернина якраз і була моїм захистом. Востаннє я бачив щось подібне у Кийграді, коли відьма підняла мерців Княж-гори. Але тут моєї пані поруч не було — зате був хтось інший, не дуже то приязно до нас налаштований. Хтось, хто дорівнював міццю родимій відьмі.
Трупаки, котрих ставало все більше, вже перекрили нам шлях до відступу. Я швиденько роззирнувся навсібіч і побачив картину, що не милувала око. Нас було оточено з трьох боків. Заложні поволі підтягувалися до берега, а ззаду була вода і як на те — жодного човна. Та що там човна — ми майже не мали зброї. Ножем від цієї нечисті не відіб'єшся — бо що в біса зробиться упокійничку. Його треба було хіба що на шмаття розметати, або спалити вогнем — а в мене як на те навіть кресала з собою не було.