- Деревію, - озвався я, - давай так, я їх відволікаю, а ви з малим біжіть додому, і...
- Не прорвемося, - спокійно озвався Деревій, - там їх багацько. Всі ті, хто поліг тут під час взяття маєтку.
Душа Свічада тим часом неспокійно хлюпала ззаду.
- Ставайте на хвилю, - запропонувала, - довго я вас не втримаю, але ж спробувати...
Я тим часом вже перекинувся, ладнаючись до бійки, але Деревій заспокійливо поклав мені руку на загривок, і ми зайшли до води.
Свічадо зробило все можливе. Поверхня його загускла плівкою, по якій ми й рушили від берега. Заложні розташувалися півколом і тупилися на нас порожніми очницями.
- А перейти? - почав був я.
- Задалеко, - коротко пояснив Деревій, - тим більше ми не знаємо, що там на тому боці.
Упокійничків тим часом все прибувало. Деревій спокійно відстебнув від пояса сопілку — казав я чи ні, що лісовець, котрий музикував дуже зрідка, постійно тягав з собою невеличку сопілку зроблену чи то з темного металу, чи навіть з якоїсь деревини, одразу й не розбереш. Ніні він приклав свою свиристілку до вуст і заграв мелодію, котра складалася з кількох різких нот, і нагадувала швидше сигнал до бою аніж музику.
- Я більше не можу, - жалісно писнула Душа Свічада, і я відчув, як лапи мої почали вгрузати у водяну гладь. Злобно рикнувши, я розвернувся, досягнув двома стрибками берега і врізався в стрій небіжчиків, думаючи, що у Деревія з малим вистачить кебеті якось винести звідси ноги.
Гидкішої бійки на моєму віку не було. Оті сталеві кігті з Родні звісно дуже мене виручали, але ж кляті упокійнички ясна річ не гинули, навіть позбувшися голови або кінцівок. Вони чіплялися за мене, висли на мені, і я боявся навіть думати про те, що буде, коли вони мене таки завалять. Десь позаду свистіла сопілка, наче відбивала такт цій несамовитій катавасії. Свічадо збурилося і гнало хвилю, намагаючись збити нападників з ніг, але їм те, здається, було до дупи, вірніше до того місця, де у них колись була дупа.
І коли я вже майже щез під купою отого смердючого костомашшя, у лісі загудів ріг Через кілька нестерпних хвилин тягар наді мною трохи пересівся, а зовсім поруч свиснуло і вдарило щось гаряче. Потім ще... Потім я якось вивернувся з-під кістяків, котрі все одно не хотіли мене відпускати і чіплялися мертвими пальцями за лапи, хвоста і навіть за місця, про які порядні людозвірі говорять лише зі своїми подругами. Свист і шипіння не припинялося, а я звивався на вологій траві і здирав з себе оту гидоту.
Коли я нарешті зміг піднятися і роздивитися довкола, берег горів. По ньому металися заложні мерці, теж охоплені полум'ям. Просто наді мною просвистіла вогняна стріла, і я аж прищулив вуха.
- Ярополче, пригнись, - порадив звідкись збоку Деревій. Він мав у руці вже не сопілку, а палаючу гілку, якою і ткнув у найближчого трупака, - і давай за мною. Пробиватимемося до доріжки, там зможемо протриматися.
Тут я розгледів і лучників — ясна річ, Деревієвих однокровників. Вони відступали до отого проходу між дерев, безупинно відстрілюючись. Кожна стріла, коли вони її виймали з тулів, одразу ж спалахувала — і я возніс Богам хвалу за існування такого чародійського вміння. Деревій підсадив малого мені на спину, і я рвонув вперед, а Деревій розчищав мені дорогу палаючою гілкою.
Лучників було троє. Вони коротко перемигнулися з Деревієм і продовжували стріляти. Чародійство чародійством — але на скільки вистачить у них стріл? Трупаків тинялося берегом ще багацько, щоправда вони нині дуже нагадували осиротілих бджіл без матки. А де ж той сучий син, що їх підняв? Утік?
За нашими спинами почувся тупіт і збуджені голоси. Ну нарешті. На галявину вибігли Богданові вояки з мечами і смолоскипами. Вів перед сам Ружинський, лаючись при тому як підмітайло з Тасьми.
Коли все було скінчено, Богдан обдивився загиджений берег і злобно пообіцяв відловити сучого сина і повісити його на першій же гілляці. Вояки схвально загуділи.
- Ніколи у нас тут не водилося чародіїв, котрі могли б підіймати заложних, - заявив вусатий крем язень, як я потім довідався — сотник пан Леслав Ташич. - то зайда якийсь.
- Чому чародій? - спитав Деревій, - чому не відьма?
- Родима на таке не піде, - впевнено відповів сотник, - а за чародіїв лихих нині багато брешуть. І вони не беруть до себе жон навчених. Говорять — жони мають сидіти біля печі, а не чарувати.