Хтось з лісовців пирхнув. Придивившись, я побачив, що один з лучників є дівчиною. І Лада мені в поміч, якою ж гарною. Люди такими гарними не бувають. Та навіть Вільха моя і то...
- Вітаю, Блавате, - мовила дівчина до Богдана, - бачу твоя дорога була щасливою, але вороги твої ще не сплять в землі.
- Видиш же, що ні, - сказав Ружинський і пригорнув до себе Вітровія, котрий зсунувся з моєї спини, не відводячи очей від лісової панни. - ба, навіть кружляють довкола мого дому. Як почувається моя вельможна матір, Лілеє?
- Вельможна пані плете нитку Долі, - озвалася дівчина, - вона знає, що ти повернешся. Про всяк випадок ми виставили варту біля Свічада. Але на жаль...
- Ви прибули якраз вчасно, - гречно мовив Ружинський, - і ми вам глибоко вдячні.
Лілея котячим звинним рухом перескочила через обгорілого дощенту небіжчика, який ще ворушився, і підійшла до мене.
- О, красень, - мовила лагідно, - наші болотяники теж гарні, але цей пард такий милий. Де ти його надбав, Блавате?
І з цими словами вона почухала мені підборіддя. Тільки нікому не кажіть — я замурчав.
- Лілеє, - мовив Ружинський застережливо, - це людозвір, і на відміну від болотяників Чорнолісся він розумний.
Ну для чого він це сказав? Прекрасна діва різко відсмикнула руку і зробила крок назад. Потім усміхнулася.
- Мені вже час й звикнути до приязних перевертнів. Доброго дня милий друже. Ваша хоробрість не знає меж, а відвага спочинку.
Я завуркотів потішено, і тонкі пальці лісовички знову зарилися в мою шерсть. Богдан хмикнув і перестав звертати на це увагу. Певне переконався, що я не ображаюся, коли зі мною поводяться як з котом.
- Чи добре спочивається тому, хто є Серцем Темнолісся? - спитав Ружинський.
- Сон нашого князя міцний, а дух ширяє в глибинах, - відповіла дівчина з мимовільним зітханням, - останнє пробудження втомило його, але він не був би тим, ким є, аби проспав битву з східнянами.
Який я не був причмелений від дотиків панночки, але трохи здивувався. Якщо мова йшла про битву з кімрами, то які вони в біса східняни. Втім може у лісовців це якась загальна назва ворогів.
- Я вдячний йому за допомогу і хотів би висловити шанобу, - озвався Богдан.
- Ми проведемо тебе, Блавате, але навряд чи він прокинеться, - відповіла Лілея. - ходімо зараз, на тебе чекає мати. Твої воїни нехай повертаються додому і дбають про безпеку його.
- Ярополк є моїм названим братом, - мовив Ружинський, кивнувши на мене.
- Тоді він може йти з нами, - коротко відповіла лучниця і востаннє почухала мене за вухом.
Отже до серця лісу ми вирушили вчотирьох у супроводі Лілеї та її мовчазних супутників. Пізніше я довідався, чого вони мовчали — просто не вміли по нашому. Поміж лісовців таких було багацько... ну тих, хто цікавився лише життям своєї громади. З місцевими вони спілкувалися через Богдана та кількох осіб, котрі ще не втратили цікавості до зовнішнього світу. Серед останніх якраз і була Лілея, Деревій, а також мати Богдана та його загибла жона. Для лісовців це була значна частина спільноти — ті з них, кого Вільха стрічала на Поліссі, були байдужі до людей взагалі та й не тільки до людей. Деревієва ж громада в пам'ять якихось давніх битв спілкувалася з людьми — ба, навіть родичалася з ними. Хоча Лілея опісля запевняла мене, що в давнину два злюби поспіль — лісової з людиною та їхнього напівкровного сина з лісовою сталися лише раз на її пам'яті і ні до чого доброго не привели. Тому їхній князь був проти змішання крові, але волі своєї не виявив, бо заборони в таких справах приводили ще до гірших лих. Щоправда він не зволив прийняти Богданового батька, але самого Богдана допускав до своєї особи і сам же й прозвав його Блаватом за колір очей. Це прізвисько так сподобалося Богдановій матері, що вона не стала давати сину іншого імені.
Ви вже напевне зрозуміли, що я пхав свого цікавого носа скрізь де було можливо, і добре, що Лілея ставилася до мене приязно і охоче оповідала... про те, що вважала потрібним. Всіх таємниць лісовців я не знаю і досі.
Йти було на диво легко. Хтось ніби прибирав з під ніг гілля та листя. Стежина перед нами стелилася скатертиною, але просто за нашими спинами знову змикався Ліс. З дерев часом долинав посвист варти, а часом вартівники виникали на стежці мов тіні, і зникали так само нечутно. Потім я дізнався від Лілеї, що, хоча особливої небезпеки досі не було, але сторожа справно несла службу. Без знайомого діла ці тисячолітні воїни могли, як то казала дівчина, заглибоко поринути в себе і заснути сном, який не має пробудження. Мені це нагадало нашу природню смерть, ала Лілея на обережні мої питання відповіла стиха, що це зовсім інше, але чому інше – не пояснила. Ще я втямив, що мої нові знайомці бояться потойбіччя, наче точно знають, що їх там очікує, і це щось – зовсім не вирай з високими травами.