Взагалі-то спілкуватися з лісовцями було легко – але і складно теж. Якщо вони чогось не хотіли пояснювати, то збували співбесідника смішками і жартами або якимись загадковими натяками. Втім, я вже наслухався подібного від Деревія.
Але як ви розумієте, всі ці милі розмови були потім. Бо йшов я стежиною у вигляді гепарда, тож можете собі уявити, як важко мені давалися найпростіші слова і фрази. Перекидатися я соромився – жерти перед такою витонченою панночкою як Лілея, жерти мов голодна свиня… Сором же. Або над силу тамувати голод і ходити з похмурою пикою… А так я мав пристойний і пухнастий вигляд і не відлякував панночки.
Лісова дорога закінчилася раптово, і переді мною відкрився високий пагорб з замком на ньому. Замок був невеличким, але створеним для оборони – зі рвом та звідним мостом. Збудовано його було з такого ж зеленкуватого каменю як і Богданів дім. І найдивніше – замість центральної вежі над фортецею гордо підносив крону велетенський дуб. Велету було ій-пра років з тисячу, певне його й посадили тоді, коли альви а чи сіди прибули в ці місця. Може тут було і якесь чародійство – принаймні будівля мала такий вигляд, наче чи то зрослася з красенем-деревом, чи то виросла з нього.
Як на таку фортецю, населення в ній було не дуже багато. Деякі будиночки з зеленого каменю, обвиті хмелем, стояли пусткою – з відчиненими дверима. Лісовці, котрі траплялися нам назустріч, поглядали на гостей з помірною цікавістю, привітно віталися з Богданом, а Деревія вшановували то уклоном, то помахом руки. Відчувалося, що для цих осіб княжий титул Ружинського мав набагато меншу вартість, аніж незнані мені заслуги його товариша. Богдан, незважаючи на всю свою запальність, певне звик до такого ставлення. Вітровій роздивлявся довкола без очікуваного мною захвату. Я-то думав, що хлопчині тут сподобається так, що він і повертатися не захоче, але малий був якийсь сумний і занадто похмурий.
В дверях одного з будиночків стояла жінка з таким же юним лицем, як і у Лілеї та інших її родичів. Свої аж занадто гарні для людини очі Богдан успадкував від неї – це єдине, чим вони були схожі. Ружинський підійшов до матері і схилив коліно. Лісова поклала йому на голову руку. Вітровій тримався осторонь. Зрештою, Богдан звівся на ноги, а лісова пані підійшла до хлопчика, і так само мовчки притисла його до себе. Малий не опирався, але й приязні особливої не виявляв.
- Мене звати Дивосилою, - мовила жінка лагідно, - я мати твого батька, хлопчику. Я очікувала на тебе.
Лілея потягнула мене за загривок, і ми скромно віддалилися, давши можливість Ружинським побути на самоті. Якраз тоді я й завів з нею бесіду, а Деревій, що примостився поруч, допомагав панночці мене зрозуміти. Все таки горлянка гепарда не пристосована до людської мови, і я завжди сумнівався в тому, що Хоробрий міг в такому вигляді виголошувати промови перед військом.
Якісь сміхотливі дівчата пригощали нас соком з лісових ягід і перепічками. Потім я, під мудрим опікунством Лілеї, оглядав фортецю. На шиї у мене бовтався вінок, начеплений лісовими дівами і боюся, що мав я в оцій прикрасі дурнуватий вигляд. Але Лілея сказала, що я милий… Боги їх зрозуміють – панночка то бавилася як дівчатко, а то я поруч з нею здавася собі дитиною. Я намагався не задумуватися про її вік, а коли все таки наважився спитати, то Лілея мовила лишень, що вона на покоління є молодшою від Деревія. Далі розпитувати я посоромився.
Опісля прогулянки ми відпочивали у будиночку пані Дивосили. Богдан коротко оповів про мої пригоди – те що знав, звісно – нічого при тому не прибрехавши. Потім ми знову їли – смаженину, очевидно здобуту на полюванні, а там настав і вечір, який лісові збували танцями і піснями, то веселими, а то такими, що від них хотілося ридати, хоча я не розумів ні слова.
Мені здавалося, що лише день проминув, але прогостювали ми у пані Дивини десь зо два тижні. Наприкінці, коли ми вже збиралися іти, Ружинський заговорив до матері її мовою, і та поволі кивнула головою.
- Навряд чи він прокинеться. – сказала пані по нашому, - але я скажу Найстаршому, що ти заходив скласти йому шану.
В дубі, біля якого стояли озброєні вартові, було глибоке, мов печера, дупло, що починалося від коріння. Навіть високий лісовець, яким був Деревій, не нахилявся, проходячи до середини. Деревій, ясна річ, був з нами. Вітровій же трохи не вперше виявив щире зацікавлення.
Цю природню схованку лісовці перетворили на дім. Тут стояли деякі меблі, підлогу встеляв мох, на кілочках висіли лампи дивної конічної форми. В дальньому кінці дупла-печери стояло низьке широке ложе, на якому спочивав альв, очевидячки князь цієї невеличкої громади.