Якби сплячий прокинувся і підвівся, він напевне був би вищим од Деревія. Мені він спершу взагалі здався якимось лежачим велетом. Чорне вбрання відтіняло блідість обличчя. Пані Дивина обережно поправила плащ зі шкірок вивірки, яким було по груди вкрито правителя.
Я тим часом роззирався довкола. Тьмяне фосфоричне світло ламп вихоплювало з темряви то невеличку арфу, то ще якісь музичні інструменти, то меч у витворних піхвах, котрий лежав поруч зі сплячим, біля його лівиці.Чесно кажучи мені було страшнувато – я розумів, що мені показали те, що чужинцям бачити не слід. Хоча я ж не знав, що такого дивного у цьому лісовцеві окрім віку. Напевне він був могутнім чародієм, оберегом громади, втіленням мудрості і військового вміння. Якби він прокинувся, то я може б і чкурнув, підібгавши хвоста. Але цього не сталося – ми вийшли, а лісовий князь продовжував спати.
Час у Серці Темнолісся минав настільки непомітно, що, поки ми нарешті вирушили у зворотній шлях, збігло ще два тижні, коли не більше. Не брешу ані настілечки — я чисто випадково поглянув на Місяць і трохи очманів, побачивши, що він вже перебіг ще дві чверті. А до старого дерева зі сплячим воїном ми ходили наче вчора. Видко не даремно брехали, що тут можна і сто літ просидіти, а потім повернутися до власних правнуків. Казав я чи ні, що лісу цього побоювалися — принаймні у Тасьмі, і навіть кляли ним? Богданові-то селюки, як я втямив, були до всього звичні — та й їх можна було налякати, з чим вдало впоралася душа Свічада, показуючись у вигляді змія. От здивувалися б мої знайомці з Тасьми і зі Школи, аби дізналися, де я побував і побачивши замість рудого Котяри здоровезного перевертня.
Так, я досі розгулював у образі звіра. Сам не знаю чому — може якраз тому, що втратив відчуття часу. Надто довго бути у вигляді тварини небезпечно для будь-якого перевертня, і я цю заповідь пильнував, але нині... Винні звісно у всьому лісові дівчата — вони, беручи приклад з Лілеї, термосили мене, купали в потічках, чіпляли на шию квіткові гірлянди і бігали зі мною наввипередки. Я підозрював, що красуні підсміюються наді мною, але мені було так добре, що я їм те охоче пробачав. До речі, Вітровієві це було не до вподоби. Я вже говорив, що він дивно поводився від початку — я то думав, що хлопця звідси не виманиш ні биттям ні ласкою, а він зібрався домів разом з батьком. Деревій до речі теж подався з нами — ще одне дивацтво. Адже Богдан начебто зібрався зоставити їх тут.
Перекинувся я лише в Богдановім маєтку і одразу ж сів до столу, бо чародійське пригощення лісовців давало ситність, давало й силу, але мені постійно млоїло в порожньому шлунку. Не рятувала навіть смажена кролятина, яку прекрасно готував сам Деревій. Тому перше, що я зробив — це наївся від пуза. І лише потім зрозумів, що вже настала пізня осінь.
А отже, ми пробули у Лісі навіть довше, ніж я думав. Оце тобі голос... Що ж нині коїться у Лучеську, і чи варто взагалі туди потикатися? Пан Лозинський та сотник Ташич вважали, що не варто. Чутки до них доходили, як і раніше, чудернацькі і недобрі. Подейкували про лицарські загони, котрі грасували Волинанню, про суддів копних, що змінили сірі плащі урядовців на білі плащі Братства (тепер мисливці на нелюдей вже офіційно звалися Білим Братством), про накручених проповідями міщан, які громили передмістя, де проживали родини людозвірів. Селяни якось менше піддавалися цьому впливу і намагалися не втручатися, особливо, коли їхні пани не розділяли переконань братчиків. А по містах нині коїлося казна що, і потикатися до Лучеська було небезпечно.
Але й сидіти тут було небезпечно. Хтось же та наслав на нас заложних мерців. Звісно, Ружинський мав невеликий але добре озброєний загін прибічних шляхтичів, міг озброїти селян, поруч було Темнолісся, що могло вислати на допомогу десяток лучників, вартих сотні... Але ж воєвода волів дивитися небезпеці в лице, аніж відсиджуватись за мурами замку. Одиим словом — ми почали збиратися в дорогу.
Арі я зоставив під опікою пана Ташича. Псоглавець засмутився, але скорився наказу. Більше клопоту було з Ратшою, котрий так і зоставався моїм довіреним чуром. Коли я натякнув, що маю його зоставити в маєтку, хлопчина страшенно образився. Марно я доводив йому, що у нас більше можливостей потрапити у халепу, коли поруч буде упир — молодий і недосвідчений. Власне кажучи, я не уявляв, як ми потрапимо до Лучеська і без Ратші. Вовчурі, яко Богданові тілоохоронці, теж мали йти з нами, але я сподівався, що Богдан залишить всіх нелюдей у Ружині. Окрім мене, звісно.