У брата мого названого були, виявляється, свої плани. Він хотів їхати сам, взявши з собою лише кількох гриднів-людей. Тут уже я не те, щоб образився — а розгубився. Дійсно, так було безпечніше, але відпускати Богдана самого мені не хотілося аж ніяк.
Помирив нас, як не дивно, Деревій. Він приніс з Темнолісся три плащі, пошиті з грубої й непоказної на вигляд тканини. Накинувши цю верету, будь-яка особа мала вигляд... ну не жебрацький, але якийсь непримітний для ока. Деревій сказав, що це велика рідкість, і більше такої вбері у лісовців нема. Але вона є захистом проти кожної чародійської сили — і тому він сподівається, що ми пройдемо заставу вільно.
Оскільки плащів було три, то Богдан вирішив взяти з собою лише трьох супутників-нелюдей. Гриднів залучати він передумав, хоча Леслав і дуже просився. Богданових вояків у Лучеську добре знали, і князь не хотів ризикувати. Сам же він сподівався, що його цілком людський вигляд і близькість захисту зіб'є з пантелику оті чародійські кристали. Прнаймні, Деревій запевняв, що так і станеться. Мені це все не подобалося, але хто мене питав.
Взагалі Ружинський останнім часом якось дивно поводився. Видко було, що він нервується, але не через небезпеки майбутньої подорожі. І дуже різко змінився Вітровій. Хлопець дивився на батька лихим оком і майже не розмовляв. Він посварився з Деревієм — при чому не схотів переходити на мову лісовців, і я нехотячи те все чув. Те, що говорив Деревій, я не міг второпати — а хлопчина звинувачував його і його однокровників, в тому, що вони боягузливо чіпляються за життя і за “отой живий труп, якому давно час на спочинок”. Чим малому не сподобався вельможа, котрий спав в стовбурі дуба, я так і не зрозумів. Зате зрозумів, що хлопчина засуджує бездіяльність малої громади, яка могла б організувати спротив Білому Братству. Яко найдосвідченіша у військових справах. По затятому личку хлопчини видко було, що він би той спротив організував аж мигцем... Це напевне озивалася кров Ружинських, не інакше.
Коротше кажучи, одного осіннього ранку ми таки вибралися у мандри. Ружин зоставили під обороною пана Ташича. Вовчурі мали оберігати княжича і вести розвідку, Арі чемно служити гриднем, а Ратша... Ратша таки упросився з нами — третій плащ віддали йому. Це була хитрість— вбити упиря, як ви знаєте, не просто, бо він уже наполовину упокійничок. В разі якоїсь невдачі він мав повернутися до Ружина і попередити наших.
Як не дивно, але до Лучеська ми дісталися без пригод. Звісно, на битому шляху було неспокійно — подорожніх трусила Княжа Варта, при якій обов'язково отирався шляхотка у білому. Оця халепа, щоб ви знали, ніби вихор підняла догори все людське сміття. Вартівникам було незручно, дуже незручно, коли захисник добра і світла верещав на подорожніх або копав мечем сіно в селянських возах. Богдан шкірився — він видно чогось такого і очікував. Волинань завжди славилася виучкою й дисциплінованістю своїх вояків, а нині вони мусили якщо не слухатися то принаймні зважати на панків, котрі не були “служивими” - ні в варті, ні при вельможі. В хороші часи подібним в корчмі били морди, а тепер воно було ніби за командира, кривдно же. На нас уваги ніхто не звертав — бо вигляд ми мали таких же блукаючих шляхтичів, хіба що без білого плаща.
Саме місто було якимось не таким, як я його пам'ятав. Ну, ясна річ, що на дорозі була застава, де ми вкотре перевірили захист плащів. Тут біля вартових стовбичив вже не просто собі братчик, а сурйозний чолов'яга з бородою як у небіжчика Лісса і з отим кристалом напохваті. Чародій... Мені трохи стало лячно — але Боги милували. Ані мигнуло, ані засвітилося. Навіть біля Ратші, котрий скромно тримався позаду.
Оскільки пхатися до замку було б самогубством, ми зупинилися у передмісті, в заїзді, що напевне раніше звався “Вовчим притулком”. Зараз слово “Вовчий” було на вивісці одірване, а шматок деревини з випаленим на ній словом “Притулок” гойдався на вітрі над самими головами тих хто того притулку потребував. Господар заломив таку ціну, що я одразу втямив, як довго не бував у стольному місті. Наперед виліз Ратша і почав в'їдливо торгуватися за кожного срібняка. І щоб оце ми без нього робили — напевне швидко б проїли останні грошики. Але сміх сміхом — а поводився хлопець саме як належить, і скоро ми мали, як то і належить злиденній шляхті без певної служби, але таки шляхті, а не селюкам, одну, але окрему кімнату на другому поверсі і з двома ліжками на чотирьох.
Богдан одразу ж знайшов мені справу.
- Слухай-но, брате Ярополче, ти яко паломник і особа тут маловідома, сходи до Окольного замку. Пішки, щоб не привертати уваги. Обдивися два храми — Ярого Сонця і Гнівного Сонця і роби все, що роблять паломники. А на зворотній дорозі зайди до будинку Летючого Сокола. Він там один — з таким гербом. Там має проживати Суддя Верховний, він мого батька ліпшим приятелем був колись. Родом він з Вишеградських а зветься Любомиром. Можливо він уже й не є Суддею, бо міг потрапити у неласку — але розпитай його про все, що в місті робиться. А ми з Деревієм та Ратшою відвідаємо храм Хорса — Ратші туди потрібно у справах, а нам порозмовляти з жерцями.