Прогортав ще два роки назад. Початок війни, яку Гордята просидів в Лучеську за стінами з тими Псами, кого зміг зібрати. Частина псоглавців чкурнула з переляку до рідних Зграй. Збитки. Запис про те, що, хвала Богам, кімри не спалили Псарню і дім — щаслива випадковість. Обіцянки щедрих пожертв Велесу й Хорсу — останній був покровителем псоглавців. Ні слова про зустрічі з кімрами, які могли б продати йому невільника. Втім, аби Гордята трапився їм під руку, то швидше за все став би невільником сам.
Поклав я книги в шухляду. Гроші, які мені належали яко навчителю за останній випуск, мабуть зостануться Людоті. Втім, були у мене деякі накопичення, приховані в моєму ванькірчику. На перший час вистачить. Лиха сила з тим Людотою, хоч наче і не кривдив він мене, і взагалі ні в чому не винен — а може й не знав про оборудки свого батечка... Хоча купчу-то він зберігав, а отже знав...
Ранок застав мене вже біля Тасьми-градця. З собою я мав грубу палицю, якою тресував Псів, і яка при нагоді могла стати зброєю, трохи грошей у чересі і оту прокляту сережку у вусі. В торбині ніс трохи сиру з хлібом, які позичив у Веврана і чисту сорочку. Одяг на собі мав пристойний — обірванцем і в сірій свиті я ніколи не ходив, хоча останнім часом Людота і занижав платню навчителям.
Пішов я просто до корчми “ У Тура”. Тримав її єдиний мітраїст на весь наш куток, себто на всю Тасьму з довколишніми хуторами.. Здоровий дядько був корчмар, і імені своєму відповідав дослівно — упертий і лютий, наче справжній бик. Чим добра була корчма — не зачинялася вона майже ніколи. І Ративой звісно вже сидів тут таки — опохмелявся.
Підсів я до Ративоя, і виклав свою пропозицію, яку, власне і намірявся зробити опісля того, як Вовчурі знайшли нову службу. Ративой зрадів.Пообіцяв сьогодні ж явитися до Людоти ще з двома приятелями. Оповів, що замолоду командував загоном міської варти в Лучеську, котра наполовину складалася з псоглавців, а отже справу свою знає, а дружки його — теж колишні вояки, тож мають впоратися.
- Ративою, - мовив я вкрадливо, - ти мені винен за покровительство.
Грошей у Ративоя, ясна річ не було, але знав він багацько. Ще б пак — він виріс наподалік Ружичів і походив з тої шляхти... ну ви знаєте... Чи то пан сам пан, чи то пан у пана служить. Їх ще дражнили голопуцьками, хто раніше встав, той і взувся... Ративою цього, щоправда, було краще не казати, бо він же у нас пан Гонтович, з бідних та гонористих.
Розповів мені колишній вояк нового небагацько, але були в його оповіді з біса цікаві подробиці, на які я раніше може б і уваги не звернув, слухаючи співців мандрівних, або корчемних побрехеньок. Отже Ративой був однолітком батька Богданового, Богумила-князя і навіть допущений був свого часу до двору в Ружині. Богумил був і малим гарним з виду, а юнаком так і взагалі красенем писаним, тож не дивно, що тодішня княгиня Ясна, Росавина мати, поклала на нього око.
І бути б молодику воєводою княжим, але щось сталося між ним і повелителькою його. Швидко покинув Лучеськ Богумил і не появлявся там до самої смерті. Інший воїн зайняв місце в серці вельможної пані і на її ложі. А у Богумила з'явився син...
Ходили чутки, що мати Богданова — родима відьма з Дакії. Тільки ніхто ту зацну пані не бачив — не виключаючи Ративоя. Втім, Родимі недовго затримуються біля одного чоловіка і часто бува, що лишають йому дітей, коли ті чоловічої статі.
Богумил загинув, коли його синові було шістнадцять літ. Князь Ружинський-старший часто їздив родовими пущами. Сам. І одного разу кінь приніс його до рідної садиби вже мертвим. В спині у небіжчика стирчала білопера стріла.
Шепотілися, що не з заліза гостряк тієї стріли. Оповідали, що селяни, коли ходили за хмизом, то бачили на галявині лісовців і з ними болотяника. Багато чого брехали тоді, а юний Богдан мовчав і марнів лицем.
А потім до Ружина приїхав якийсь чоловік. І запропонував молодому князю скажені гроші за шмат пущі довкола Свічада, озера з водою, в якій, знов таки за плітками, не відбивалися зорі. І ніби почав прислухатися до того чоловіка Богдан. Але одного вечора до Ружина прибула загадкова пані. Прибула верхи і начебто кінно, але княжі коні, почуявши ту звірину, трохи конюшню не рознесли.З виду ніби кінь, а там Темний Ліс відає. Всю ніч проговорили пані з молодим князем, а на ранок Богдан вийшов на двір, трохи просвітлівши обличчям, і вигнав геть чоловіка, котрий хотів купити ліс.
Подейкували, що чародієм був той рекомий купець, і що прокляв він Богдана прилюдно волинанським, оріанським, полянським та горватським наріччями , а також наріччям чарнів, і ще кількома мовами в наших краях незнаними.Та Богдан тільки засміявся йому вслід.