Такий розклад мені не сподобався — але суперечити йому я не міг. Тому по обіді вийшов з заїзду і подався крученою вуличкою до Окольного.
В Окольному окрім означених храмів знаходився Суд, в'язниця для провинних шляхтичів і нещодавно підновлений ешафот — для них же. Від вигляду цієї споруди у мене піднялася дибки неіснуюча нині шерсть. Страта вже відбулася — біля підвищення з букових балок тинялися лише запізнілі роззяви та мандрівні крамарі. Кат з помічником з усією пошаною вкладали тіло стратенця в дубовий гріб — а отже то був багатій, або людина відома. Біля труни мовчки стояла жінка в білому і кілька чоловіків, бідніше вбраних — чи то слуг, чи то бідних родичів. Я обережно обігнув те збіговисько і подався нагору, до храмів.
Храми було розташовано одне навпроти одного, як то і личить у багатому місті. Я роздивився місток-перехід, різьблені деревляні бильця у вигляді птахів з жіночими головами, зі щирим заглибленням в себе посидів на лаві навпроти Образів — як Ярого так і Гнівного Сонця, заплативши за цю милість помірну ціну храмовому служці, придбав оберіг — деревляне ж усміхнене Сонечко на ремінці, котре, якщо його обернути, являло свій гнівний лик... Коротше поводився як усі в цьому місці — побожно і пристойно. Дажбог взагалі був моїм улюбленим Божеством, незважаючи на те, що я був людозвіром, які обирали зазвичай за покровителя або Хорса або Велеса.
Плащ Деревія оберігав мене від зайвих поглядів, але я не міг позбутися відчуття, що за мною стежать. Чи то мені вже просто ввижалося від вигляду ешафоту і білих братчиків, котрі тинялися біля храму купами і мали вигляд осіб, які протверезіли лише сьогодні зранку. Щоб позбутися зайвого тягаря на душі я, спустившись назад на площу, купив біля ятки кухоль медовухи і тут таки його висьорбав, під балачку з власником ятки.
Власник виявився балакучим — з тих міщухів, яким і медовухи не треба, щоб побазікати. Від нього я дізнався, що стратили сього ранку шляхтича Войтовича за те, що той не схотів видати свою прислугу з псоглавців. Пан Войтович був з тих диваків, на яких свого часу і багатіли навчителі на зразок мого Лагоди. Він жив самотою, мав сестру з якою майже не спілкувався, і тримав обслугу виключно з Псів. Коли за Псами прийшли, то Войтович заклав двері і відстрілювався з вікон, поклавши купу люду. Зрештою його таки скрутили, песиголовців перебили, а пана шляхтича урочисто стратили на площі. Майно стратенця успадкувала його сестра, котра з місяць тому вступила до Білого Братства. Ні, це не те, що ви подумали — Войтовича з його Псами знав весь Лучеськ і видавати його не було потреби. Певне жінка просто відкупилася — бо Братство брало у адептів десятину від спадщини.
Оскільки я не знав, що на умі у торговця, то лише прицмокував та притакував. Будинок з соколом я вже розгледів — він стояв навпроти, вікнами на площу та на ешафот. Розташування якраз для Судді. Дім було зачинено, вікна першого поверху закрито деревляними щитами. Я замовив медовухи і для торговця, і коли він задоволено смакував питво, поцікавився, що то за будинок.
Торговець охоче відповів, що то дім відставного Судді Верховного герба Вишеградських. Колишній суддя нині майже не виходить з будинку — бо в немилості і цілком можливо, що сокира правосуддя обернеться проти нього. Говорив це мій новий приятель з явним задоволеням. Звісно — судейських ніхто не любить. Я якось і не сумнівався, що старий Суддя вшився з граду, але про всяк випадок вирішив навідати дім.
Оскільки двері будинку було зачинено, а одверного молотка або знято, а бо й поцуплено, я, гордим особливо не будучи, обійшов дім, потинявся між спустілими службами і порожніми конюшнями й стежкою, засипаною кленовим листям, дібрався нарешті до тильних дверей.
Біля них вовтузився старигань вбраний в простий але теплий сукман, сірі вовняні штани і добрячі чоботи. З чого я зробив висновок, що це певне управитель або економ.
- Перепрошую, добродію, - мовив я, а старий повернувся ніби знехотя і буркнув:
- Кого тут ще бенеря носить?