- Я власне до пана судді, - озвався я потульно, - з дорученням від сина його ліпшого приятеля.
Богами присягаюся, дід аж помолодшав. Рухи, до того розслаблені і кволі, набрали сприту і хижості.
- Ходімо.
Ні прошу пана, ні перепрошую. Щось у судді челядь геть від рук відбилася.
Старий завів мене до будинку і потупцяв попереду вузьким коридором. Збоку напевне була кухня, бо в повітрі витав застарілий запах якоїсь печені. І отут я трохи загаявся, а дідуля раптово обернувся і так жбурнув мене до стіни, що трохи бебехи не одбив. В руці у нього мигнуло лезо — довгий ніж здається лугдумської роботи.
В цьому тісному закуті я не міг не обернутися, ні перекинутися, а тому мусив покладатися лише на ввічливість і вроджену котячу хитрість. Принаймні я сподівався, що вона у мене є.
Говори, хто тебе підіслав, - сказав старий вимогливо і ткнув в мене своєю залізякою.
Не підіслав, але послав, - мовив я лагідно, - мені потрібно до судді Вишеградського, а рекомендувати мене може мій друг і побратим князь Ружинський.
Старий замислився, але ножа не прибрав. Я обережно струсонув з себе плаща
Мосьпане, - почав знову я, - я не замишляю нічого злого. Я взагалі паломник, чужаниця і помагаю пану Богдану через узи братерські, котрі виникли між нами. Якщо пан Суддя...
Старий ще з хвилину роздивлявся мене, потім втомлено опустив руку з ножем.
Гепард, - мовив, - які ще можуть бути браття у лісовця-напівкровки? Особливо зараз, коли на перевертнів йде полювання. Підберіть свою одежину, шановний, та йдіть за мною.
Старий провів мене через похмуру залу з заснованою павутинням стелею, і вказав рукою на низькі дубові двері. Через ще кільканадцять переходів і занедбаних кімнат я опинився у більш-менш пристосованому до життя габінеті, котрий скидався радше на невеличку книгозбірню. Тут було тепло — у невеличкій кахляній грубці тлів вогонь.
Ну, - мовив старий неприязно, - якого лиха потрібно від мене Ружинському? Чи він сам не бачить, що у світі коїться? На коси Марени, для чого він повернувся? Та ще у такій компанії...
Атож, старий ще не знав, у якій компанії ми мандрували цього року. Зрештою Суддя, а це напевне був він, перестав бурчати і кинув різко:
Давайте знайомитися, абощо. Любомир Вишеградський — колишній Суддя Верховний і майбутній вішальник. А як зветеся ви?
Ярополк Оріянський, - сказав я ввічливо, - новообраний князь землі тієї. Нині у подячному паломництві.
Суддя аж підібрався весь і став сам схожим на кота. Я аж подумав — а чи нема у ньому чогось від перевертня, так заблищали його очі.
То магнати, - захихотів він, - передумали запрошувати чужинців на княжіння. Знайшли... Знайшли... І кого... Даремно ви вклепалися в ту біду, чоловіче — а втім... Втім можете впоратися, бо Родня звихнута на гепардах. А Богдана ви де надибали?
Випадкова зустріч, - озвався я чемно, - допоміг князю в одній притузі.
Сина він знайшов, чи ні?
Знайшов.
Пан Любомир вигідно розсівся в кріселку і кивнув мені на стільця навпроти.
Тож слухайте, - мовив, - пане Ярополче. Потім Богдану передасте. Він чого сам не заявився — не від страху засідки. Розлучилися ми трохи не ворогами. Через Росаву і його вибрики. Траплялося, що жінка не могла виконувати цю обрядовість, маю на увазі княгинь наших. Все таки звичай цей, щоб княгиня і воєвода обов'язково обмінялися силою на ложі, надто стародавній — сучасні люди розбещені і слабодухі. Бували випадки, звісно, коли княгині через нехіть свою до чоловіків-воєвод позбувалися влади, але з воєвод дурнею страждали лише Ружинські — через своїх жон-сейдхе. А тут ще Росава не просто обов'язок перед державою виконувала, а ще й закохана була в Богдана по вуха. Не можна їй було його з Лучеська відсилати. Воріженьки лише на те й очікували.
Старий взяв з полиці два келихи і пляшчину, вкриту пилом.
Сам собі пан, сам собі слуга, - сказав єхидно, - наливай собі, княже. Челядь моя розбіглася від страху, що братчики спалять дім, а мені те й байдуже. Спалять так і спалять.
Я налив собі, налив і старому. Вино було аж густим і таким моцним, що мене наче жаром обдало.
Росаву звели зо світу лихими чарами, - сказав старий, сьорбнувши напою, - я в немилості через те, що не став це покривати. Милиця, сестра її... То дивна особа, княжити вона нездатна, жрицею бути також. Родину завести - теж не її, бо має до чоловіків якраз оту відразу, через яку княгині часом позбувалися столу. Але вона й не мусила приймати Росавину спадщину — у тієї бо троє доньок. Та Богдана поруч не було, а братчики впоралися швидко. Милиця бо у Братстві була з юних літ. І завжди біля неї товкся розкаяний чародій на прізвиско Червець. Родом він здається горват, а може й ні — чародії не дуже охоче оповідають про своє походження. Я мав з ним справу під час кімрянської війни, але так і не довів, що він шпигував для кімрів. З чаклуном їхнім, неяким Ліссом, він водився, але...