Суддя замовк і окинув мене поглядом, сповненим підозри.
Чого смикнулися, вельможний гепарде? Чи знали цього Лісса? Він до цього дня можливо і гигнув, бо Перуничі звинуватили його в убивстві Віщого і рушили по його сліду, але я... я говорив Віщому Мстиславу, верховному Перуничу нашому, що Ліссу цьому ні для чого було вбивати старого, а от Червець мав з загиблим порахунки ще з тих часів, коли сам Перуну служив.
Я замислився. Старий буровив мене поглядом, наче змій-жеретій.
Скажіть, - мовив я врешті, - чи може мерлець, якого підняла Родима, свідчити неправдиво?
Суддя хмикнув:
Не може. Хіба що той, проти кого він свідчить, був у мані, чи ще якось змінив обличчя. Мерлець може оповісти лише те, що бачив востаннє. Так Борислав назвав убивцю? І назвав відьмі? Саме Лісса? Ось звідки Мстислав довідався... Ну що ж... Цілком можливо, що той Лісс був не лише чародієм, але й кімрянським вивідачем, а Червець з ним злигався опісля того, як Перуничі вигнали його зі збору. І вигнали через Борислава — той звинуватив Червеця в тому, що той заложних мерців піднімає, і на неприятелів своїх нацьковує. Що, як вам може відомо, найгірше, в чому Перунич провинитися може. І бився Борислав з ним на поєдинку, і переміг... Шкода, що не прикінчив — бо права не мав до обряду позбавлення жрецтва. Тому я й здивувався — я бо певен був в провині Червця, а Перуничі кинулися за кімрянином мов хорти за зайцем.
Я сам чув, як небіжчик назвав убивцю, - мовив я стиха, - але якщо ви кажете, що в мані можна і не пізнати винуватця...
А можна домовитися з кімрянином, щоби той зробив лиху справу, - додав старий, - напевне вони не врахували, що в тих краях може опинитися Родима, котра теж піднімає мерлеців. В усякому разі я і досі певен, що Червець причетний до Бориславової смерті. Але довести цього не можу. Як і його допомогу кімрянським вивідачам. Хитрий то чоловік і підлий. І він тепер духовний опікун Милиці — яко самозваний жрець Білобога. Тепер розумієте, звідки вітер віє?
Я кивнув. Неприємностей більшало. Я то думав, що зі смертю Лісса ми позбулися чародійських капостей. Тепер зрозуміло, хто нацькував на нас заложних на березі Свічада. Розкаяний чародій, або хтось з його учнів... Швидше за все друге, бо надто незграбно у нього вийшло.
Так от, вельможний Ярополче, - суддя дивився на мене примруженими очима, - можете передати князеві Богдану, що справи геть лихі. Червець говорить вустами Милиці, замок обсаджено його людьми, шляхотками що не мають над собою пана окрім самого ж Червеця. Княжа варта розгублена, але поки Милиця жива, вони служитимуть їй, а отже Червецю. Троє дітей Росави зникли — може Червець вілправив їх до Горватії, принаймні такі чутки гуляють містом. Відкрито вбити їх він не наважиться, але в Горватії є багато місць, де трійко дівчаток можуть зникнути без вісти. Вони ще зовсім малі. Щоб я порадив Ружинському — визволити їх. Тоді він буде захисником законної спадкоємиці Росави, а не просто собі ворохобником. А тепер ідіть собі — тут не місце для товариських балачок.
Вам теж не можна тут залишатися — почав було я.
Ніколи ще Вишеградичі не бігали від озброєних хлопів! - Рявкнув Суддя молодим зовсім голосом, - бо оте, що назбирав Червець у своє Братство, шляхтою називати соромно. Ідіть і будьте обережні. Бо моєї поради забиратися з Волинані під чотири вітри ви ж не послухаєте, вельможний гепарде. Ружинський недарма напівсід — його або ненавидять люто, або життя за нього кладуть.
Я забрався геть тим шляхом, що й прийшов. Начебто за мною ніхто не стежив, але враховуючи те, що сталося потім, я вже так цього не певен. До Притулку дібрався без пригод. Приятелів моїх ще не було — Ратшу Богдан з Деревієм взяли з собою в надії роздобути йому запас зілля. Тож я подався до нижньої зали і замовив гарячого вина з прянощами. Коштував напій недешево, але опісля того, що я куштував у Судді, змочувати горлянку медовухою якось не випадало.
В залі було якось напрочуд тихо. Ні, я знав, що наші волінани і в корчмі не галасують, а пики б'ють мовчки і виважено але щось тут було не так. Я простягнув руку за кухлем, якого налив мені шинкар, але раптом чолов'яга побілів і швиденько пірнув під шинквас. Мене вже одрухово розвертало до бійки, хоча з ким битися треба буде- я не уявляв. Коли я до тої зали увійшов, то в глибині, за деревляним стовпом, пиячила невелика компанія шляхоток — чоловік шість. Та в кутку біля дверей сиділа жінка в дорожньому шляхетському вбранні і щось мирно попивала з кухля. Супутників її або слуг чи служниць не видко було, але може вони поралися надворі. Я на неї і уваги не звернув, тим більше, що пані явно на когось очікувала і не бажала спілкуватися.