Одночасно з тим, як я обернувся до зали лицем, пролунав гуркіт. Перед моїми очима, трохи не зачепивши мене пролетів стіл. Важкий дубовий стіл, котрий влучив якраз в отой невеличкий гурт, який я примітив від початку. Шляхотки вже не сиділи за стовпчиком, вони поривалися до тої пані в закуточку — і якщо я не помилився, то саме вона двигонула по них столом, що, ясна річ, без допомоги чародійства і чоловікові не під силу.
Хоча жінка була вбрана не як відьма, вона явно була нею. Шляхотки помилилися, ризикнувши до неї причепитись. Але — на диво — вони не кинулися врозтіч, а вилізли зз-за столу і видобули зброю.
Я казав уже якось, що для серйозного чародійства потрібен час. Для того відьми мандрують з супутниками, а чаклуни запасаються оберегами. Часу може не вистачити — і тоді чародій такий же безсилий проти нападників, як і кожна звичайна людина. А тому я мовчки видобув шабельку, якою Богдан свого часу спробував розрадити мене за втрату Святославового меча і кинувся вперед, вирішивши, що впораюся і на двох ногах замість чотирьох лап.
Двійко прибитих столом дурнів уже вибули з бійки, і я зачепився битись з позосталою четвіркою. Бахнув постріл — стріляв знизу хтось з тих, що виборсався з-під столу. Але стріляли не в мене — певне цілилися в жінку.
Ще за мить мої супротивники... пощезли. Я навіть шаблю свою зхрестити з їхніми ладом не встиг. І поки я стояв, роззявивши рота, у прочинені двері влетів здоровезний чорний птах, в якому я одразу ж признав зловредного Врана.
Відьма вибраася з закутка і з задоволенням оглядала діло рук своїх На підлозі, просто біля моїх чобіт вовтузилося четверо мишей. Ще двоє мали бути десь біля перекинутого столу.
Ну, чого витріщилися... вельможний, - сказала відьма аж надто знайомим голосом, - дякую за поміч.
Завжди до ваших послуг, пані Тернино, - мовив я, віддихуючись, - що то були за самогубці?
Білобожичі, - сказала Тернина з несмаком..
А як це вони...?
Потім, - коротко мовила відьма, - ти тут сам?
Мають зараз прийти ... Богдан і друг його. І мій чура
Ви б ще песиголовця прихопили з собою, - буркнула відьма, - гей, корчмарю! Візьми оте мишаче гніздо і викинь на двір. Най рятуються, як уміють.
Корчмар з непередаваним виразом на лиці почав збирати причмелених мишей до глибокої миски.
І оповіси комусь — за ними побіжиш, - пригрозила Тернина, - навіть жінці у ліжку щоб не наважився.
Я... - Заникувався корчмар, - я ніколи нічого...
Ну й пречудово, - мовила відьма, - ходи зі мною, Ярополче.
Я. звісна річ, послухав. Бо дурний той, хто злить Родиму, коли вона і так не в настрої. Відьма піднялася нагору, до нашої кімнатчини і вляглася на ліжко впоперек, звично підмостивши під спину подушку.
Ці гаденята чатували на Ружинського, - нарешті пояснила Тернина. - тебе вони чомусь не зачепили, може не розпізнали у тій лісовій вереті. В усякому разі я дещо почула, а діяти почала, коли ти зайшов.
І що теперки з ними...
Тобі не все одно? - пирхнула відьма, - знайшов за ким побиватися. Закляття не великої сили — часу у мене мало було. Завтра вони отямляться людьми, але чи витримає їхній розум — невідомо. Втім, його і так було небагато, розуму.
Щось подібне я і сподівався почути, але не сподівався, що мої приятелі зайдуть не дверима, а вікном. Бо коли почув шкрябання у шибку — а за віконцем таки було височенько, мимоволі взявся за зброю.
Не стій стовбуром, відчиняй, - буркнула пані Тернина, - це наші, вони певне не захотіли йти вулицею.
Я підняв вікно. Богдан прослизнув в отвір наче все життя лазив по дахах. За ним ковзнув Деревій. Ратша очікував своєї черги сумирно висячи в повітрі. Мати наша Лада, а якщо їх хтось помітить...
Богдан лише кивнув пані Тернині, з чого я зробив висновок, що вони вже бачилися і то нещодавно. Деревій пропустив Ратшу і закрив вікно.
Оповідай, - мовив до мене Ружинський, і я почав звітувати.
Суддя правий, - мовив князь опісля недовгого роздуму. - Малі нині є розмінною монетою в цій грі, і позбутися їх весь цей побожний гурт напевне бажає — але так, щоб на них підозри не було. Любомир думає, що вони в Горватії, або принаймні на шляху туди... У старого дідька завше були точні відомості. Треба вибиратися з міста і їхати до Ворогти.
А про що дізналися ви? - вирвалося в мене.
Ружинський скривився так, наче кислицю з'їв.
Віщі не бачать, як пришвидшується час, - сказав він врешті, - на їхній спільній пам'яті, що передається з роду до роду і нараховує тисячоліття, таке вже траплялося і не один раз. Маю на увазі білобожичів... Віщі певні, що їх поглине час і забуття. А я... Я того не певний. Може це тому, звісно, що я лише воїн, а не рахман. Досить про це, треба виносити ноги.