Але можна дізнатись... - прошепотіла Чорниця, і я раптово зрозумів, що дівчина ця не така вже тиха і сумирна.
І ми дізнаємося, - вирекла Тернина, - є у мене певні підозри. Добре, що цей бідака ще живий. Ярополче, стань на дверях і нікого не пускай.
Я вперся в двері спиною, зовсім не бажаючи спостерігати за чаклунством, яке мало напевне закінчитися смертю враженого. Чорниця вже розводила на глиняній підлозі невеличке вогнище з якихось трісок. Відьма підкинула до вогню добутого з її торбинки зілля. Запах пішов такий... ні, не неприємний, а якийсь задушливий, наче до кімнатки раптово увійшла жона торговця, тягнучи за собою наче шлейф, пахощі духмяної води з Арморіки. Обидві жінки бурмотіли закляття навпереміну, голоси їхні то злітали до стелі, то сповзали на підлогу....
і тут бідолаха, що до того часу лежав сумирно, раптово засмикався в агонії. Ні, я бачив умирущих, і вбитих теж бачив — але не таких. Ви навіть уявити собі не зможете — але кожен м'яз його тіла ніби почав існувати своїм життям. Чоловіком сіпало так, що я не на жарт злякався — раптом йому кості вийдуть з суглобів і прорвуть шкіру. Опісля доволі довгого часу отаких от мук, під час яких жінки вже не співали, а вили, гейби вовчиці, з рота у чоловіка висоталося щось на зразок закруту чорного диму, на який одразу ж накинувся зловредний Вран, який весь цей час неспокійно скакав по лаві. Придивившись, я побачик, що крук тримає у дзьобі неначе змію, розміром з гадюку. А може це мені здалося. В усякому разі просто перед моїми очима Вран ухопив оте і щез. От був — і нема його. Ніби розтанув у повітрі. Одночасно обидві чаклунки осіли на підлогу наче клунки з ганчір'ям.
Згадавши своє буття супутником відьми, я підняв жінок, посадовив на лаву і дав напитися води з деревляної коновки, що стояла біля порога. Подивився на враженого — той лежав сумирно і ніби вже й не дихав.
Пані моя Тернина трохи отямившись зоставила Чорницю в хаті — чи то приглядати за небіжчиком, чи то спостерігати, що буде далі, а сама махнула мені, щоб йшов за нею і вицофалася з хатини.
Вже знаючи, що розпитувати про щось відьму не варто — цілішими будуть голова і вуха — я мовчки поплентався за нею. Вийшли ми на вулицю якраз вчасно — до деревляної брами храму поволі наближався невеликий — так, десятків зо три розбишак — загін “білих повязок”. Якщо це мав бути напад, то час вони обрали не дуже зручний: біля храму юрмилися люди. Перелякані люди.А в нас у Волинані переляк часом творив дива — за княгині Дивини лучани з переляку ятвягів перемогли.
Доки шляхотки чухали собі потилиці і поглядали на відчинену врозтіж браму, відьма поволі перейшла вулицю, стала на воротях храму як одвірниця, підняла руку і гукнула на всю вулицю:
- Чую!
До брами поволі почали підходити цікаві. Братчики занервували - натовп збільшувався і був явно налаштований не на їхню користь.
Ось ідуть винуватці мору, слуги відступника! - вигукнула Тернина ще голосніше, - Чародій пообіцяв їм недоторканість — за кожного з них має вмерти один із вас.
Натовп грізно загудів. Чародійський мор дійсно можна було відвести від певних потрібних людей, або на них же навести — коштом випадкових жертв. Я в цих справах не дуже тямлю, але біля відьми Марениної ходивши, не раз чув і не двічі про такі угоди. Себто, про “націлений”мор. Ну, на потрібних людей націлений, а хто вже чародію потрібен, про те лише Чорнобог відає. В лісі дерева не видно — спробуй відгадати.
Якщо Червець, звісно, розтіяв все це задля Ружинського, то йому дуже не пощастило. Лісова кров — найкращий захист від будь-якого мору, чи справжнього, а чи наведеного. Це я теж од відьми колись чув, а тому спостерігав за подіями без особливого ляку, але з цікавістю. А от братчикам доводилося скрутно — всі вони були вояками, всі були озброєні, але поміж злидотою то тут то там вже виблискували ножі — підтягалися злодійчуки з міських нетрищ.
Якщо хтось колись спостерігав ворохобу міської злидоти, то видовище це доволі гидке й неприємне. Пані моя Тернина не стала очікувати чим воно все закінчиться, а махнула мені рукою і зникла у храмовому дворі. Куди і я проскочив так швидко, як тільки міг, бо приймати участь в колотнечі не збирався.
В храмовому дворику на нас очікувала ще одна жриця,котра з уклоном провела нас до середини храму, заповненому молільниками. Величеньке помешкання перетинали розвішані на мотуззі чорні полотнини, щоб люд не товкся надто близько одне до одного. За однією з полотнин виявилися двері в сусіднє приміщення. Там і були мої приятелі з Ратшою включно. Деревій дрімав, Богдан ходив по кімнаті, роздивляючись затулені полотном свічада в різьблених рамах, якими були завішані стіни, Ратша потягував зілля з баклаги. Мирна картина — хоч з натури малюй.