Відьма зняла зо стіни одне з дзеркал і встановила його на підставку за допомогою жриці. Ця “донька Марени” була вже літньою пані, старшою за Тернину. Але зверталася до неї як підлегла. На люстро зверху одразу ж всівся зловредний Вран, котрий мав нині вигляд просто жаский — пір'я сторч, очі виблискують червоним. Просто з повітря виник. Коли жінки зняли полотно, мутна поверхня з відполірованого металу поволі почала оживати. Ну як оживати — принаймні мені примарилося, що на ній було від початку самого якесь мальовидло, котре раптово почало проявлятися назовні — чи то від світла, чи то від тепла. Наче кімната з підлогою, вимощеною кахлями у клітинку. І в оцю картину чи не картину впурхнув Вран. І щез.
Тишу, що настала по тому, порушувало лише бурмотіння відьми. Приятелі мої якось одразу отямилися і зацікавлено спостерігали за тим, що буде далі. Поверхня дзеркала увігнулася, а тоді раптово бризнула навісібіч розтопленим сріблом. Добре, що проти нього ніхто не стояв.
А тепер, княже, твоя справа, - буркнула втомлено Тернина, - як ти до замку пройдеш не знаю, але мусиш.
Богдан поволі встав, поправив меча і пістолі за поясом. Лице його було спокійним і наче байдужим, але Ратша, подивившись на пана свого, чогось поблід — якщо таке можна взагалі сказати про упиря. Деревій підійшов до мене і мовив:
Зранку в Замку тихо було?
Та начебто, - мовив я, - але ж...
Гаразд, подивимось
Коли ми з храмового двору вийшли, то побачили дійсно багато цікавого. На вулиці йшов мордобій. Власне бій — бо самими битими пиками тут не обійшлося. Злидарі — а власне кажучи злодюги — напирали на “братчиків”, беручи не вмінням, але числом. Шарпанина перекинулася на сусідні вулички — звідти чувся вереск, і вже метушилися мародери з вузлами. Просто перед нами, на бруку, що вів від храму у бік Замку, стояли вояки Княжої Варти з сотником на чолі і чухали собі чуби й потилиці. . Не втручаючись... Ні, світ таки явно перевернувся догори дригом.
І тут я побачив врешті, за що брата мого названого прозвали Чорним Князем. Все з тим же виразом на лиці він рушив до вартівників, які видимо пізнали його одразу і неспокійно заворушилися.
Чого стоїмо стовбурами? - поцікавився Ружинський спроквола, - ваше місто злидота плюндрує та відступники віри предків наших, а ви що? Де сотник?
Тут! - одразу відповів вродливий шляхтич з вусиками, - Кремінь Конаш до послуг пана князя. Але ж вас...
Що? - спитав Богдан з усмішечкою.
Ну тоє, велено взяти під арешт.
Про це ми якось потім поговоримо, - відповів Ружинський трохи не лагідно. - а нині ти бачиш, що довкола тебе коїться?
Так, княже-воєводо.
Розвертай стрій, зачищай площу.
Кремінь Конаш виявився тямовитим хлопцем. Він не став сперечатися, а повторив наказ і двинув вартівників вперед. Богдан наказав пальнути з вогнепалів. Це теж було виконано з похапливістю — і натовп відкотився назад, зоставивши на камінні мерців. Опісля другого залпу мародери кинулися рятуватися по завулках, а від “братчиків” до того часу не зосталося майже нічого. Далі варта повитягала свої мечі і пішла врукопаш.
І отут, серед загального шарварку я знов помітив особу, котра нагадала мені мою незабутню Вільху. Наче її і постать, і вбрання схоже... Але ж ні, звідки. Зараз моя кішечка вже певне десь біля Кийграду... З вкраденим у мене мечем, ось що кривдно.
Все ж таки я вирішив перевірити, і почав пробиватися в той бік, трохи не обірвавши по голові від здоровенного розбишаки, котрий вимахував “реп'яхом” на ланцюгу. Але доки дібрався до краю площі — дівчина зникла. Якщо вона взагалі там була.
Краще б звісно, щоб Чарни моєї тут не було — незважаючи на все її вояцьке вміння. Конаш зі своїми хлопцями витяли на площі все, що ворушилося. Полонених не брали, в живих не зоставили навіть жінок, котрі, ніде правди діти, помагали своїм злодюгам чим могли і були небезпечніші за деяких чоловіків. Всі, хто не встиг утекти, пішли очікувати на краще переродження. Особисто я сумніваюся, щоб Боги їм його дали.
Далі Ружинський вишикував поріділий загін вартівників і ми рушили до Замку. На наше щастя браму не зачинили — або чародійський мор так перелякав усіх, або нападу просто не сподівалися. Я крокував за Богданом знайомою дорогою і роздивлявся на всі боки, щоб не пропустити чогось непередбаченого. Дім Судді таки спалили — власне кажучи він ще горів, і кільканадцять мародерів цупили якесь майно просто з вогню, за що й були вбиті просто на місці. Куди подівся сам Суддя, ніхто не знав — принаймні мертвим його не бачили. Хоча навряд чи старому вдалося врятуватися — померлих від мору в Замку було ще більше, ніж в нетрищах, і мерці лежали просто на вулиці, куди напевне повибігали в паніці, а чи в задусі. Однак хтось встиг ще й підпалити ешафот — ну проти цього я б не суперечив.