Біля самого палацу княжого сталася ще одна сутичка — з “братчиками”. Вартівники, котрі тихо ненавиділи шляхоток, вже й команди не потребували, щоб зчепитися з ними не на життя, а на смерть. Я йшов за Богданом і Деревієм, а ті вимахували мечами, наче смерть косою. Нам з Ратшою зоставалося тільки стежити, щоб не трапилося якихось несподіванок... Ну, скажімо, “братчика” з націленим пістолем. Він був дуже здивований, коли Ратша стрибонув на нього трохи не через весь палацовий двір. Ні, все таки упирі корисні у битвах, що б там Ратша не казав.
Вже у замку— а гарнесенька то, паньство, є споруда, просто роздивлятися на неї не було коли — Богдан рявкнув наказ не чіпати челядинців і шукати княгиню Милицю та дітей.
В замкових переходах стояв вереск. Перелякані жінки та дівки служебні металися у ріжні боки, заважаючи рухатися і роздивлятися довкола. Богдан йшов упевнено — звісно, що він знав дорогу. Біля одної з дверей зупинився і нечемно пхнув її чоботом.
Це була спочивальня — принаймні щось схоже я уздрів, протиснувшись за Богданом та Деревієм до середини. Колись напевне тут стояли меблі — на підлозі зосталися сліди, на стінах висіли гобелени — нині замість них сірів камінь, на божниці тіснилися Образи - нині деревляна різьблена шафочка була порожня. Ложе посеред кімнати не мало запони. На ньому навзнак лежала жінка, вбрана в полотняну верету.
Милко, - мовив Богдан захриплим голосом, - що ти з собою зробила, Милко...
Жінка ледь поворухнулася. Вона була худа, немов не їла щонайменше місяць. Від ложа, встеленого соломою йшов важкий сморід.
Від чого померла твоя сестра, - гостро спитав Богдан, - де її діти?
Богдане, - мовив Деревій з-за його плеча, - вона на останній дорозі.
Це її вибір! - Рявкнув Ружинський, - Милко!Милице!Ти ще тут?
Ще, - прохрипіла пані на ложі, - мені обіцяно... Обіцяно...
В замку зостався лічець? - різко мовив Богдан вже до служниці, котра втислася в кут між ложем і порожньою божничкою, - чи всі розбіглися ік лихій силі?
Служниця покрутила головою. Дівка мала настільки наляканий вигляд, що навряд чи ми від неї домоглися б якихось відповідей. Тим часом княгиня підвелася і сіла.
Я безсмертна, - виголосила вона, - маю життя вічне у кращому з світів, і ніколи сюди не повернуся. Тобі ж, Богдане, яко вбивці й перелюбнику, і друзякам твоїм з Чорнобожого поріддя — страждати вічно. Вічно!
Служниця знову вклала пані свою на сінник і благально склала руки, певно вирішивши, що краще говорити, ніж мовчати:
Пане воєводо, марить вона... Не знає вона де малі, і я не знаю. Пані останім часом... говорить дивні речі.
Що ж ви так занедбали господиню? - мовив Ружинський гнівно.
Її воля на те була, - озвалася дівчина перелякано, - все з покою винести і спати на соломі. Ба, пані навіть обмити себе не давала, хіба що була непритомною. І Образи звеліла винести зі спочивальні й попалити, але ми на те не наважилися. Каже, що Білобог гнівається, бо не має ні подоби ні образу, тож ми з божниці прибрали все, і віднесли до шафарні.
І довго це тягнеться? - спитав Богдан понуро
Від самої смерти вельможної Росави, - проскімлила служниця, - втім пані і раніше говорила чудно, а поводилася ще чудніше. Весь час при собі мала чародія, котрий оповідав їй про те, що смерти не знатиме вона.
Всі ми маємо дух несмертельний, - буркнув Ружинський, - але ж не спимо у лігвищі замість ложа.
Пані говорила, - прошепотіла дівчина, - що буде вона несмертельною завше, себе при тому не забуваючи і до світу цього знову не вертаючись. А для цього тіло потрібно морити, щоб скинути швидше його, мов стару одежину. І тоді Білобог дасть їй осяйні шати... і безсмертя там, біля нього... Я людина проста, пане воєводо, не розуміюся на тому...
Тим часом Деревій, котрий рухався так тихо, мов дійсно дух несмертельний, вже вислизнув за двері і повернувся, женучи перед собою мов отару, лічця і кількох служебних дівок, яким і загадав лагідно, але від лагідності цієї мороз поза шкірою дер, прибрати сінника, застелити ложе, принести літепла й обмити болящу, а лічцеві — дати пані зілля для підтримки животіння, або принаймні для зменшення болю, бо на тілі в жінки вже повідкривалися рани від лежання у тій смердючій мерві. Спротиву не було — бідося не мала сили ні на опір, ні на подальші розмови. А тому ми покинули її під опікою слуг і рушили на звук пострілів — Кремінь Конаш продовжував наводити в замку лад, не дуже засобами переймаючись.
Воякам було оголошено, що матимуть вони винагороду за віднайдення доньок Росави, або за знешкодження чародія Червця, тож старалися вартівники як могли, не пропускаючи жодного покою і стинаючись у бою з нечисленими братчиками, які ще лишалися у замку. Дивно було мені, що переворот у Лучеську — а це було ніщо інше як переворот і княжій владі зневага — стався такими слабкими силами. Втім — оскільки Милиця залишалася в замку, то те, що коїлося в цей останній рік мало вигляд хоч і непевної, але законності. Суддя Любомир напевне знайшов би цьому всьому якісь пояснення, а я вирішив не надто задумуватися над минулим — в теперішньому клопотів вистачало.