Зрештою ми опинилися біля входу до невеличкої вежички, де опір був особливо сильним. Бій йшов просто на сходах, і Богдан з Деревієм одразу ж встрягли в нього, а я гукнув до Ратші, і ми почали потиху підійматися вгору, намагаючись особливо в бійку не вплутуватись. Ратша, маючи нині в руках дурну силу, прикривав мене, а я, котячий образ знову прийнявши, то ковзав, то повз, то відкидав когось геть, аж доки не увірвався до дивно знайомого покоїку.
Десь я вже бачив подібне люстро, що висіло на стіні і мало такий вигляд, ніби побувало у вогні. Сама кімната була невеличкою, майже порожньою — а посеред неї, на мій несвітський жах, лежало два дитячих тільця. Гарно вбрані дівчатка, певне про них таки дбали опісля Росавиної смерті. На личках у них були темні плями — сліди мору.
Оце вони й були — ті деревця, які Червець хотів заховати поміж лісу померлих. Дійсно — хто б здивувався, що хвороба забрала малих дітей, коли й дорослих пошесть не милувала. Але де ж третє дівча? Я вп'явся очима в завісу, що заколихалася і приготувався до стрибка, а Ратші наказав перевірити що там.
Упир смикнув завісу, і я уздрів віконну нішу, в якій на мій подив сидів не хто інший, як зловредний Вран. Вигляд він мав пом'ятий і пригнічений, наскільки пригніченим може бути крук величенького розміру. Щось певне не вдалося пані Тернині — принаймні, я сподівався віднайти в цьому покоїку чародія, як не мертвого, то приголомшеного.
Та покоїк був порожнім, якщо не брати до уваги небіжчиць і розкресленої крейдою підлоги. А тому я влігся біля порога і почав очікувати, коли сюди увійдуть переможці, бо згуки бою вже майже затихли. Нема чого й казати, що радості від перемоги не було ніякої.
***
Лучеськ поволі приходив до тями.
Богдан зайняв Замок і зостався в ньому, зібравши довкола себе рештки Княжої Варти. Прохав він допомоги у Кола щодо вистеження і знешкодження чародіїв, котрі спомагали Червцю — і Віщі допомогу ту надали, хоча мені й досі було дивно, чому вони не втручалися раніше. Відловлено було троє чародіїв, один з яких зізнався у тому, що підіймав мерлеців на березі Свічада. Всі вони дружно спихували провину на Червеця, котрий нібито звів їх з пуття і розуму. Самого Червеця так і не знайшли. Дещо про це певне знала пані Тернина, але помовчувала.
Не знайшли і третю з доньок Росави, котра прозивалася Богданою. Сестричок її- Богораду і Богомилу — поховали у вогні з князівськими почестями. Мор у місті передбачувано припинився, а лад наведено було залізною рукою. Кремінь Конаш став очільником Княжої Варти, бо попередник його підтримував Червеця. Останнього продовжували шукати, як і Богдану — чародій окрім інших злочинів підозрювався у викраденні малої.
Милиця ще жила, але видко було, що княгині зосталося недовго страджати в цьому світі. Вижив і суддя Любомир, котрий був певен, що малу князівну треба шукати в Горватії — старий правник, виявляється, давно цікавився Червецем, і вияснив, що він якщо не сам горват, то принаймні довго там мешкав, і був у приязних стосунках з князем Горватії Ростиславом. Суддя вважав, що дівчинка для чогось потрібна чародію живою. Для того, щоб зробити з неї помічницю, вона була завеликою — найменшій Росавиній доньці було вже десять літ — але, аби Червець бажав її вбити, то вже зробив би це, коли чародійським способом вибирався з замкової вежі. Пані Тернина стверджувала, що чаклун був сильнішим за Лісса, більше того, він володів дуже рідкісним мистецтвом пересування в просторі, яке відоме було не кожному волхву. В подробиці пані Тернина не вдавалася, але натякала, що сили, задіяні для того, колись візьмуть з Червеця завелику платню.
Лише тоді, коли все більш-менш затихло, Ружинський викликав з маєтку свій супровід з нелюдей, який і доправив до нього сина. Малий Вітровій, якого нині звали Богуславом, мусив нині постійно носити ману, яка трохи маскувала його личко сіда. Безпечніше, звісно, було б залишити його в маєтку, а то і в Темноліссі, але Богдан боявся, що віднайдений дивом син незлюбить його, якщо хлопчину знову зоставлять самого. Адже, як я згадував уже, мати Вітровія, і він сам потрапили у біду під час Богданової відсутньости.