Скоро по тому молодий князь прибув до Лучеська і одразу ж завоював серце юної Росави, котра осиротіла опісля пошесті, яка забрала княгиню Ясну і ще півграду на додачу. Росава знала, що в Ружині у князі вже є одна жона — на Богдана, як і на батька його дівчата вішалися гронами, але махнула рукою і на ревнощі і на пристойність.
Під час нападу кімрів маєток Ружинських спалили дощенту. Що було вельми дивним — ходили чутки, що воєвода лишив дім під охороною лісовців. Але чи-то нелюди не встигли на поміч, а чи направляла кімрів чиясь зла воля, але повернувшись, воєвода не застав у маєтку жодної живої душі.
Саме в той час, як запевняв мене Ративой, лісовці оголосили кімрам, котрі відходили зі здобиччю з Волинані, справжню війну. Що було вельми дивно — загадковому народу було байдуже все окрім свого Темнолісся. В справи людей вони не втручалися, з перевертнями не ворогували, псоглавців недолюблювали, але теж не чіпали, коли ті не робили шкоди. Кімри називали лісові тіні сідами і боялися їх, що вовкулаки місячного сяйва.
Багацько визволених лісовцями бранців повернулося додому. Але безвісти зникла молода Богданова жона...
От з того часу і похолоднішала до любчика Росава, котра сподівалася, що воєвода з часом забуде про свої втрати. Та Богдан трохи не зубами вигриз у княгині і радників згоду на кімрський похід заради відплати за віроломний напад і не спалив там все до цна лише тому, що військо Росава дала йому невелике. Ративой натякав, що збожеволіла від ревнощів володарка нічого не мала б проти того, щоб воєвода десь там і голову склав, але Ружинський повернувся живим і цілим. Зі здобиччю, взятою в кімрських градах, з військом, що горлало йому славу і з невтоленою помстою.
Всі байки про князеву жорстокість, оповідав Ративой, ще й применшували її розміри. Богдан лив кров як воду і не брав полонених. Жони, діти, старі — всі йшли під меч. За отакі звірства, нібито, і потрапив Ружинський у немилість, що тяглася вже кілька літ.
Під ці оповідки в голові у мене промайнув цікавий здогад. Але вголос я його не виповів, а від князя вирішив таки триматися подалі. Я не знав, що мене в'язало з Кімрією, але я цілком міг бути кімром з роду. Рудих серед них було небагато, але більше, ніж серед уродженців колишньої Великої Антії разом узятої.
Князь нині в опалі не стільки за звірства воєнні— похід то вдалий, а Боги щасливчиків люблять - а певне за те, що надто любив загиблу жону свою... Ружинські і тут відріжнялися від решти люду — інші шляхтичі за княжу ласку зоставляли подруг своїх без жалю, а тут і син і батько на звичай рукою махнули. Небезпечний цей вельможа, особливо, коли чомусь зацікавився таким собі навчителем Псів, якого взагалі-то привезли з Кімрії, якщо не бреше Гордятина купча. А воєвода, за словами Ративоя, присягнув вбивати кімрів доки й життя його.
Щоправда знов таки, що заважало Ружинському позбутися невільника десь у своїх пущах? Ніхто б і імені мого не спитав, і не поцікавився, куди б я дівся. Лісовці оті його проти були б? Та чого б їм втручатися, навіть якщо вони не люблять невільництво. Швидше за все, отой напад лісових нелюдей на кімрів був відчайдушною спробою відшукати князеву жону... Сила Сварожа — та що ж їх тримає вкупі: князя та отих от... Невже?
Останню думку я заховав в найдальший закамарок розуму, настільки вона була неймовірною, попрощався з Ративоєм і вирушив далі — берегом Тасьми. Куди податися, я не знав, а тому вирішив попрохати поради у того Віщого, котрий колись так добре пояснив мені, що ношу я у вусі власну смерть.
Спитаєте, чому я до Велесового храму не пішов, або до відьми, щоб поворожила? І сам не знаю. Може того, що старий відав мою біду. Звісно, тривожити волхва задля таких дурниць, як моє майбутнє, ніби й нечемно було. Але я вже і так допустився нечемності, відмовивши воєводі, тож ще одна нечемність багацько в писаній Долею судьбі моїй вже нічого б не напсувала.
Отже крокував я берегом Тасьми, крокував босяка, а чоботи, за вушка зв'язані, ніс на палиці. Мислив при тому, що Віщий вижене мене під три нещастя і до сьомого лиха. Перуничі лагідним норовом не відрізнялися, і спомагали не всіх і не кожного.
Хоча мене старий знав, бо я чотири рази на рік носив йому пожертви від імені Людоти. Звір Перунів, як відомо, вовк — а Псів Перуничі вважали за Чорнобоже поріддя. Але псоглавці були бійцями, а бійцям і воїнам Перун мироволив...
Навіть Віщі з Кийграду, котрий вважався осердям мудрості і мудреців, не знали, як розрішити цю загадку. Тому старий пожертви приймав, хоч говорив завжди, що даремне ми навчаємо псоглавців бою, і колись вони накоять лиха.