Вирушати ми мали з храму Марени. Ми — то наша незлецька компанія під проводом відьми. Песиголовець, упир, лісовець і перевертень. Я відчував, що скоро занудьгую за звичайними людиськами, з якими можна було незле набратися в сільській корчемці. Поки що ми сиділи сумирно і очікували, а жриці, серед яких я пізнав гарненьку Чорницю, знімали зі стін свічада і розміщали їх на особливих підставках. Ще чотири панночки принесли нам вишивані торбини-бесаги горватської роботи з харчами на дорогу. Плащі з Темнолісся Деревій завбачливо прихопив з собою — про всяк випадок.
Власне кажучи, - повчала тим часом Тернина, - від вас вимагатиметься одне: прикривати мене. Я, хлопці, незважаючи на вроджене моє мистецтво, лише людина. Те, що ми побачимо в дорозі, може вплинути на мене... не зовсім добре. Червець пішов цим шляхом сам-один, але я зовсім не певна того, що об'явиться нині у Ворогті. То може бути вже не Червець. А щось гірше за нього.
А якже дівчинка? - запитав я, - якщо це так небезпечно?
Малій він певне дав якоїсь трути, щоб оте її не відчуло. Але сам мусив мати ясний розум.
В храмі тяжко тхнуло зіллями і якимись чужинецькими пахощами. Тернина поставила нас до кола, накресленого крейдою на підлозі, пройшла сама — і Чорниця тою ж крейдою замкнула прохід. В колі крейдою же зображено було лівобічне свастя — улюблений знак Мари і Морока. Корячись відьмі, ми зайняли місця на її кінцях, а відьма стала посередині і звела руки. Жриці швидко рухали підставками, нас оточили свічада, в яких мінилося, відбивалося полум'я свічок.
Посувайтеся проти сонця, - скомандувала Тернина, - і якомога швидше. Намагайтеся ступати на кінці знаку. Ніби крутите його. Втямили?
Втямили, звісно, нічого складного. Арі бадьоро скакав по колу, Ратша перебирав цибатими, мов у лелеки ногами, роблячи такі плавні стрибки, що мені стало аж трохи заздрісно, Деревій, трохи зацікавлений цим дійством, рухався ще граційніше від Ратші, роздивляючись довкола. Я крутився, намагаючись спостерігати одночасно і за храмом і за свічадами і за Терниною, від чого у мене трохи запаморочилося в голові — і раптом я наче рунув до якогось провалля. І опинився на землі.
Довкола була лише темрява, але я розріжняв обриси якихось руїн віддалік і невиразний блиск покрученого металу. Повітря смерділо чимось гидотним, в роті з'явився неприємний металевий присмак. Відьма квапливо дістала зі своєї торбинки торсика з зіллям і зробила кілька ковтків.
Поганий світ, - буркнула вона, - але бувають гірші. Йдіть по колу, як і раніше. Тут навіть стежка є, ми не перші. Швидше, Ярополче, а то до дівки своєї не зможеш залицятися — стояк пропаде.
Не знаючи, чи справді тут є якась загроза моїм чреслам, а чи то пані Тернина так зволили жартувати, я пришвидшив ходу. Свастя світилося болотяним блакитним сяйвом. Тепер видно було, що воно теж ніби рухається разом з нами. Наче ми йшли по ярмарковому колу, яке поволі брало розбіг.
Провалля.... Нудота... Високе небо над головою. Сухі трави довкола. Холод і дими пожежі. Порожній степ. Тепер непорушну постать відьми було добре видно — вона наче стояла в середині того колеса з мерехтливих рисок, і вимовляла слова, яких я не розумів.
Провалля. Нудота. Ми знову змінили місце — тепер це була печера в тілі якоїсь гори.
Спинилися, - скомандувала пані Тернина, - потиху, потиху...
Відчуття колеса під ногами потроху зникало. Я гадав, де це у лиха ми опинилися. В Карпат-горах? Ох щось я сумнівався, що це були ті самі Карпати, де князював Ростислав Срібень.
Ми обережно зійшли зі світляних рисок. Перед нами відкривався хід, який вів кудись вглиб гори. Чи може до виходу? Через оці всі зміни довкола я геть утратив можливість визначити чи далеко ми від поверхні.
Тихо, - прошипіла відьма, - рушаємо.
Хвилювалися тільки вона та я. Арі нечутно перебирав босими ногами — дорогоцінні свої чоботи він ніс на плечі, щоб не гупати, Ратша ковзав вздовж стіни, час від часу здіймаючись у повітря, Деревій рухався ніби безпечно, але лука з плеча зняв, а це означає, що він щось таке чує. Я теж чув... вірніше відчував. Воно наближалося цим ходом з шаленою швидкістю. Ми влипли в стіну, і як виявилося - вчасно. Просто на нас перло чудовисько з сяючим оком в лобі. А потім воно заревло...
Не кажіть тільки нікому — але зі мною трохи не стався дитячий гріх. Страховисько гуркотіло повз нас в блиску вогнів і ревло, ревло... Потім рвучкий вітер вщух, і я побачив його хвіст, і два червоних ока в пласкій дупі. Боже мій Хорсе, куди ми потрапили? Я зиркнув на Деревія — той мав вигляд доволі ошелешений.
Бачив я драконів свого часу, - мовив він врешті, - але це не звір. Воно неживе. Штучне.
Ти хочеш сказати, - ледве нявкнув я, - що оцю звірюгу... хтось зробив?