Ну зробили, зробили, - гарикнула відьма, - коли ходиш шляхами свічад, чого тільки не побачиш. Бігом, бігом — а то може тут їх декілька, страховиськ цих. Тут має бути поворот... Ага, ось... Наше щастя, що він не закрився, або не пересунувся. Притисніться до стіни...
Стіна була як стіна — з гладкого каменю, навіть приємного на дотик. Я зробив ще один крок і намацав щось схоже на павутину. Відьма дочекалася, доки ми всі проліземо у отвір, котрий наче опирався, і пропускав нас над силу, а потім втислася сама.
Я зібрався вже зітхнути з полегшенням — сусідній хід був сухий і трохи освітлений. Власне це не хід був, а печера десь в горах, бо я відчув повів запашного повітря. Вихід був зовсім поруч, але обличчя пані Тернини раптом зблідло так, наче якраз тут і мало початися найжахливіше.
У вухах моїх ще відлунював гуркіт неживого чудовиська, а тому я вирішив, що перепочити не завадить і сів просто на каміння. Деревій стояв, спираючись на лук. Він наче теж задрімав. Арі, сопучи, натягував чоботи. Ратша гапився на далеке світелко праворуч, потім поліз за баклагою.
Потім я не раз думав, що з нас усіх недарма саме упир першим розгледів оте. Пані моїй Тернині, кращого їй переродження, треба було попередити, з чим ми матимемо справу. Хоча — вона могла і не знати, що примариться цього разу і кому. І могла б пояснити для чого потрібен супровід з нелюдей — на нас це, чим би воно не було, не полювало. Якщо ми не заважали полювати йому.
Ратша кинувся вперед наче хорт і вчепився в темний згусток, який виник просто зі скельної стіни поруч з пані Терниною. Спершу воно не було схоже на людину, потім я трохи від жаху не закляк, упізнавши Лісса... з перерізаною горлянкою. Не знаю, що примарилося Ратші, але напевне нічого доброго. А пані Тернина просто зомліла.
Першим отямився Деревій. Він звелів нам з Арі підхопити жінку і чимдуж бігти у напрямку світляної плями. Ніколи ще я з такою радістю не виконував наказу. Пані моя Тернина була важкенька нівроку, але я тої ваги не відчував. Арі — і той запанікував, і, вискочивши з печери, хотів тікати далі. Ледве я його зупинив.
Зоставивши Арі біля відьми з суворим наказом стерегти і оберігати, я рушив назад. Коштувало це мені страшних зусиль і, певне, сивого волосся. Не те, щоб я злякався привида чаклуна, або заложного мерця... Звідкись я знав, що те, що живе в цій скелі, є набагато гіршим за здохлого чародія, чий образ воно висотало з моїх слабких мізків. І плату за перехід воно з мене вже взяло — хоч і не таку велику, як взяло б з людини, і якби Ратша не завадив йому.
Коли я добіг до місця — Ратші вже не було. Кляте марище розірвало його на частини. Деревій поволі відходив скельним коридором, відмахуючись мечем. Знову не знаю, що бачив він — мені вже ввижався не Лісс, а небіжчик Гордята, ледачий навчитель Псів. Біг я вже в образі гепарда і врізався в оте з розбігу. Я дер його сталевими кігтями і вже не рикав — ревів від жаху і люті. Потім знову поривався бігти, а мене хтось тримав. Потім врешті я побачив сонце і просто над собою — переляканий писок Арі.
Воно пішло, Ярополче, - це Деревій, - воно пішло собі геть. Воно любить тіні людського розуму, ми йому нецікаві. Якби бідолашний Ратша не став до бою, воно б його пропустило.
Я продер запухлі очі лапою, - атож, я ще був гепардом. Ми сиділи в лісі, на гірському схилі. Від тої печери недалечко — і мені знову закортіло утікати. Деревій був як завше незворушним, але й його трусило. Арі тихо скавулів.
Упокоївся отже Ратша, - прохрипів я, над силу вимовляючи слова для того не пристосованою горлянкою.
А тебе воно злякалося, - повідомив Деревій, - ти влетів в печеру вдруге наче згусток люті. Перевертнів воно боїться. Мене не дуже - я надто схожий на людину.
Що воно таке? - спитав я.
Твоя пані напевно знала, - мовив сід, - він з тих сил, яким вона служила, але не славила.
Служила? - перепитав я
Нема її вже з нами, - сказав Деревій лагідно, - пані так і не отямилася від удару... він ляснув пальцями, підбираючи слово, - сутички... Її розуму зі стражем переходу.
Я поволі звівся на тремтячі лапи і підійшов до тіла, над яким чипів Арі. Зрозумів, що Деревій правий. І трохи не зомлів знову.
Коли я трохи отямився, то знову обдивився рекому небіжчицю, поторкав її лапою... Деревій помацав живчика, нічого не знайшов, дихання теж не відчувалося. Але я не вірив в її смерть. Пані Тернина, сильна духом, єхидна і злоріка, не могла ось так померти. Про що я і сказав Деревію.
Друже, - відповів він, - оскільки я на своєму віку бачив безліч істот, у яких дух розлучився з тілом, то помилитися я не можу. Але можу припускати, що шанована чародійка, оскільки співдіяла вона з силами смерти, може в тіло своє повернутися — хоча невідомо наскільки швидко, і що з нею станеться потім. Пропоную зробити так — прийми людський образ, з'їж щось і ходімо шукати Богдану Люборевич. Біля пані ж залишимо Арі — зоставимо йому харчів, і хай охороняє. Якщо її Боги будуть милостивими до неї, то ми зможемо повернутися і її поховати. Або ж вона повернеться з далекої мандрівки духу — але я б на це не сподівався.