Ну, моя кров не смачна, а щодо твоєї не певен, - сказав Деревій ніби жартома.
Як ви здогадалися, мене це не потішило.Як і Деревіїв план. Де є Чаркес ми принаймні відали, а де Червець ховає дівчинку — не знав напевне і пан Роук, який найняв нас на цю справу. Втім, Деревій, здається щось знав, або про щось здогадувався. Ще б пак, з таким досвідом, проживши стільки літ.
-Що може зупинити упирів? - спитав.
Ну... сонце...срібло...- сказав я, - про часник то баєчки.
Все це могутній упир може здолати, - сказав Деревій, - навіть не дуже могутній. Навіть такий як Ратша. Але жоден упир не перебреде текучої води.
Треба шукати острів, - здогадався я, - але клятий чаклун з його вмінням може нині бути де завгодно.
Не думаю, щоб він ще раз сунувся в діру між світами, - сказав Деревій, - він все таки людина... Він не покидав Карпат-гори, бо мандрувати з таким дитям дуже небезпечно Весь час тримати її у напівсні не під силу й чаклунові. Наше завдання вивідати — чи є тут неподалік острівець посеред гірської річечки. А тому до Ворогти ми не підемо, а рушимо в гори. Щоправда це ризиковано — побачивши Арі, по нас можуть і пальнути.
Оскільки останнім часом все моє життя складалося з ризику, я тільки рукою махнув і почимчикував за Деревієм, погладжуючи віднайдений меч. Думки про Вільху я загнав у найдальший закутень розуму. Зрештою, хай собі живе як хоче. Може я дурний і простосердий, але розбиратися в оцьому клубкові протиріч, який стягся довкола мене останнім часом не бажав і не хотів. Нехай все іде як іде. Я б звісно, незважаючи на свій практичний розум, а може і завдяки ньому все ж таки спробував би поцупити Чаркес, тим більше, що на ньому і Деревію якось залежало. А там уже... Але ні так ні... Не крастимемо коштовностей, почнемо з дівчини.
Ми спиналися вгору доволі довгий час.Я не знав, чи Деревій знав ці місця, а чи вів навмання, але надвечір ми вперлися у браму якоїсь гражди. Я постукав у неї спершу кулаком, тоді кільцем — і зрештою у брамі відчинилася хвірточка, і з неї обережно визирнув хлоп, з вигляду достеменний розбишака. Волосся довге, вусики підковою, вбрання розшите так, що одразу видко — закохана дівка гаптувала. І зі стрільбою в руці.
З песиголовцями не можна, - одразу рявкнув він, загледівши Арі, - хто такі, і чого вас тут бенеря носить?
Горицвіт Оскол ще живий? - спитав Деревій рівно, - я Лучник, він мав передати дітям, що я можу зайти в гості.
Упокоївся з Богами, - буркнув господар, - але він не казав, що ви притягнете з собою Пса.
Це вчений Пес, - мовив Деревій примирливо, - і ніколи не брав участи в жодному злому діянні. Він з Волинані.
Чоловік вагався доволі довго, при чому стрільба його націлялася мені то в живіт, то в груди, бо Арі як зазвичай заховався мені за спину. Зрештою газда опустив ручницю.
Я Боян Осколич, - буркнув він, - коли трапилася ота халепа з дикими Псами я ще материні груди ссав. Тому не можу визначити, чи справді ти, чоловіче добрий, той самий Лучник. Але дід оповів незаперечну прикмету. Покажи вуха.
Деревій скинув каптура. Газда довго роздивлявся в надвечірньому світлі його загострені вушка, тоді махнув рукою.
Заходьте. Тільки Пес нехай лишається в повітці,йому туди винесуть поїсти.
Садиба Осколича була доволі величенькою, хата чистенькою, завішаною за місцевим звичаєм гаптованими рушниками і узороччям. Дружина Боянова принесла пригощення і зникла в сусідній половині за гаптованою же завісою, де чувся шемріт дитячих голосів.
Господар за правилами пристойності не задавав нам питань, доки ми не поїли. Потім мовив похмуро:
Знову? Біда завжди біжить поперед тебе, Лучнику. Того разу нас облягала Зграя, і моє щастя, що я не пам'ятаю лиха. Що цього разу? Пси? Упирі? Війна?
Поки що нічого, - сказав Деревій, - але нам потрібна твоя поміч. Невеличка.Твій дід знав гори як власну кишеню. Мені потрібен острів на ріці. Такий, щоб на ньому можна було б перебутися якийсь час.
Осколич думав доволі довго.
Острівців, - мовив зрештою,- тут багацько, а острів, де є хижа — один. На ньому зупиняються плотогони. Більше нічого нема — гірські річки неширокі. Але ви не перший, хто питає у мене про цей острівець.
Перший хто? - спитав Деревій, - чоловік? Не помітив за ним дивацтв якихось?
Ні, то була жінка, - мовив газда, - немолода вже. Швидше за все — відьма.
Надія сколихнулася у мене в серці. А Деревій як на диво спохмурнів.
Ми маємо потрапити туди до світанку, - сказав, - проведеш?
Боян подивився на нього неприязно.
Не знаю, - мовив, - для чого ти змусив мого діда присягнути всіма святощами, що не лише він, але й нащадки його мають тобі помагати. Я не мушу відповідати за родичів своїх.
Деревій ледь усміхнувся.