Деревій здвигнув плечима, з чого я зрозумів, що його це не хвилює. Князь певне теж це втямив, тому озвався примирливо:
Ваші люблять скарби. Розплачуся гойно.
За що? - спитав Деревій так само безвиразно. - ви нас ні з ким не переплутали? Скарби полюбляють трохи інші істоти.
Там на острові, - мовив князь, наче не почувши - чаклун. Від упирів ховається. До речі-вони ж літати вміють. Чого зверху не нападуть?
Свічадо на даху, - сказав Деревій - примітивно, але не пропустить. Дім захищено закляттями. Я і то його мов крізь марення бачу. Упирі цього дому просто не розгледять зверху, навіть коли всю ніч кружлятимуть довкола.
Мені потрібне їхнє дівчисько, - мовив старий, - клани останнім часом наче з ланцюга зірвалися. Я власне кажучи і домовлявся з Червцем про заручницю.А він геть здурів. Знаєш, що вимага?
Меча, - всміхнувся Деревій, - оберіг Горватії.
Очі в старого божевільця трохи не вилізли на лоба.
Ти чи думки читаєш? - рявкнув він, - ну і що тепер? Він не віддає дівчисько за пристойну винагороду і загрожує нацькувати на Ворогту Роука з його нежиттю. Я не можу зараз битися з Гніздом. Я найняв відьму — але вона десь пропала. Тепер на голос меча з'явилися ви. Лісовці. Тут у нас зроду лісовців не водилося — вистачало й тутешніх нелюдей, таких як ота скотина з псячою головою. І раптом аж двоє.
Боюся, - сказав Деревій, - що для того, щоб зладнати з чаклуном мені потрібне те, що і йому.
Меча не дам! - рявкнув князь.
Деревій стенув плечима:
Інакше ніяк.
Берегом наближався вершник, вбраний так само, як і решта князевих гриднів. Їхнє чорне вбрання нагадало мені про Богдана і загиблих приятелів з його охорони. Гридень був наляканий всмерть.
Княже, - мовив, - у Ворогті бачили гніздових. Думаємо, що вночі нападуть.
Думаємо, - передражнив Ростислав, - дивіться.... Вони ще й думають.
Нападуть, -сказав Деревій, - я бачився з Роуком. Вони налаштовані рішуче.
Лісовець як завжди, коли хотів збрехати, сказав напівправду. Роук не говорив про напад на Ворогту, а чи на замок. Але налаштований був рішуче, що є то є.
Меча на чародія чи для чародія? - спитав Ростислав.
У нас, - озвався Деревій- власні рахунки з вашим приятелем.Ми не збираємося постачати його зброєю.
Гаразд, - прошипів Ростислав, - тоді присягни, що повернеш меч... опісля. І що прикінчиш упирицю, якщо не вдасться витягти її з острова і віддати мені до рук.
Я ніколи і нікому не присягаю,- мовив Деревій, - від присяг сама халепа. Он за того чоловіка дід його присягнув, а він розплачується. Він вам до речі не потрібен. Як і мені. Це лише провідник з тутешніх.
Ростислав втомлено махнув рукою воякам, щоб відпустили Осколича.
Я сам не радий, - сказав, - що зв'язався з цим дідьком. Обіцяв багато, а не отримав я геть нічого. Ще й завівся з Гніздом. Тобі, лісовцю, я теж не вірю — ваше поріддя слизьке, мов жаб'яча ікра. Але треба виплутуватися. Червець, чи як там його в лиха звати, пообіцяв мені зброю проти Гнізда, тобто оцю дівку, їхню принцесу. Я вже для неї на Магурі затишне...гніздечко приготував, - князь хихикнув так, що мені аж шкода стало упирицю, - і пообіцяв гідну наречену з Волинані. Їй щоправда небагато літ, але то не завадить. І що я маю? Заручниці нема, Гніздо пильнує Ворогту, нареченої теж нема... Ще й ти прохаєш клинок, за який Червець удавиться. На часинку... Звісно, ви нікуди не подінетеся з острова — але ж ризик...
Те, що Гніздо знесе Магуру, ще більший ризик, - відповів рівно Деревій, - втім, якщо ви не бажаєте ризикнути, то мені й поготів все одно. Я не є рятівником принцес, або винищувачем упирів. Я старий, мов світ, і життя для мене навіть не гра, а набридливий обов'язок. Я дійсно відчув бриніння цієї зброї, але і вона мені непотрібна. А тим більше мені байдуже до потреб людисьок і їхніх жалюгідних спроб відкусити собі більший шмат пирога, ніж вони можуть проковтнути.
Ростислав чорно вилаявся.
Мало нам тутешньої нечисті по горах,-сказав, -ще й з півночі вас приносить.
Ну і домовлялися б з повітрулями, - озвався Деревій, - ходімо, брате (це вже до мене) не зна чоловік сам чого хоче.
Та стій! - гарикнув князь, - ти ж, лиха сило, сам знаєш, що з ними хрін домовишся, а відьма.... пропала. Не впоралася. Сирівцю, йди сюди.
Літній вже вояк зі шрамом на обличчі підвів до нас княжого коня. До сідла прив'язано було довгу скринькуз чорного дерева. Ростислав обережно відкрив її.
Власне кажучи, нічого такого дивного я не помітив. Ну меч і меч... Сталь якоїсь дивної відтіні, формою нагадує той клинок з Темнолісся, що лежав біля сплячого альва. Деревій обережно взяв його до рук. Я троха здивувався- думав бо, що чародійний клинок у князя в руці, того і вода так дивно поводилася.