„Так, запах можна відчути протягом деякого часу після того, як дзвоники задзвонять. Але не бійся взяти то нормально в руку. Воно зроблено для того, щоб ним бавилась мала дитина. Малюк нічо йому не зробить, і воно йому теж.”
Коваль вклав презент назад до гаманця і заховав його. „Я сам то завтра відвезу у Малий Вутон, ” мовив він. „Бабця, її том, і Мама вибачать мені спізнення. Ну, а стосовно Томлінґа, то напевно він ще замалий аби рахувати дні ... чи навіть тижні, чи місяці, чи роки.”
„Правильно. Ти їдь, Тату. Я би радий був поїхати з тобою; але я зможу поїхати до Мінора лише через деякий час. Я би не зміг поїхати сьогодні, навіть якби я не чекав твого прибуття. В мене купа роботи, і ще мені мають підкинути.”
„Ні, ні, Ковалевий сину! Зроби собі вихідний! Дідусеве ім’я не ослабило мені руки. Нехай робота назбирується! Відтепер буде дві пари рук щоб за неї взятися, підчас усіх робочих днів. Я не буду більше вирушати в мандри, Неде: в такі тривалі мандри як досі, якщо ти мене правильно розумієш.”
„Справді, Тату? Мені було цікаво що сталося з зіркою. То є тяжко.” Він взяв тата за руку. „Я співчуваю тобі; але в тому є також і щось добре, для цього дому. Чи знаєш, Майстре Ковалю, що можеш мене багато чому навчити, якщо маєш час. І маю на увазі не тільки обробку заліза.”
Вони повечеряли разом, і після того як вже були поїли, вони ще довгий час сиділи разом за столом, у той час як коваль розказував синові про свою останню подорож до Феєкраю, і про інші речі які йому приходили до голови — але про вибір наступного посідача зірки він не сказав ніц.
Врешті син глянув на нього і „Тато”, мовив він, „чи пам’ятаєш день коли ти повернувся був з Квіткою? І я тоді сказав був що ти виглядаєш як велетень, судячи з твоєї тіні. Тінь та казала правду. Отже ти танцював із самою Королевою! А все ж ти здав зірку. Маю надію, що вона перейде до когось хто є настілки шляхетний як і ти. Та дитина має бути вдячна.”
„Та дитина не дізнається,” мовив коваль. „Так воно є з такими презентами. Ну, такі справи. Я передав зірку і повернувся тепер до молота і щипців.”
Дивно, але старий Ноукс, який насміхався був зі свого учня, ніколи не міг викинути з голови питання зникнення зірки з Торту, хоча подія та трапилась була так багато років тому. Він став грубим та лінивим і пішов з посади у віці шестидесяти років (не дуже літній вік за мірками села). Він мав вже під дев’ядесять років, а також у нього було величезне тіло, бо він далі споживав дуже багато їжі і до безумства любив цукор. Більшу частину свого часу, вільного від сидіння за столом, він проводив у великому кріслі при вікні свого котеджу, або при дверях якщо була добра погода. Він любив поговорити, бо завжди мав опінії, які хотів виставити напоказ; але останньо всі його розмови зводилися до того єдиного Великого Торта, який зробив він (а в тому він тепер був твердо переконаний), бо щоразу як він засинав, той торт йому снився. Учень часом забігав на два слова. Тож старий кухар надалі кликав його, і очікував що його будуть звати Майстром. Майстер чемно його так звав; і то було очко на його користь, хоча були й інші люди, до яких Ноукс мав більшу прихильність.
Одного післяобіда Ноукс кивав головою в кріслі біля своїх дверей після обіду. Він проснувся зі здригом, виявивши що Учень стоїть над ним і дивиться на нього зверху вниз. „Привіт!” мовив він. „Я радий тебе бачити, бо я знов згадав про той торт. Я якраз щойно думав про нього. То був найліпший торт який я коли-небудь робив, і то про щось говорить. Але напевно ти вже забув про то.”
Ні, Майстре. Я дуже добре про то пам’ятаю. Але що вас гризе? То був прецінь добрий торт, його всі смакували і хвалили.”
„Ну певно. То ж я його зготував. Але мене хвилює не то. Та маленька дрібничка, зірка. Я не можу ніяк вирозумітися що ж із нею сталося. Звичайно, вона не могла розтанути. Я сказав був дітям що вона розтанула тільки бо інакше вони могли перелякатися. Я думав, може її проковтнула якась дитина. Але чи то можливо? Можна проковтнути одну з тих маленьких монеток і не помітити ніц, але не ту зірку. Вона була маленька, але мала гострі кінчики.”
„Так, Майстре. Але чи ви дійсно знаєте з чого була та зірка зроблена? Викиньте то геть з голови. Хтось її проковтнув. Я вас запевняю.”
„Хто тоді проковтнув її? Ну, я маю довгу пам’ять, і той день у ній якось тримається. Дай подумаю. Певно що то була Моля Мельник. Вона була жадібна і напихалась їжею, не пережовуючи. Зараз вона стала груба як мішок.”
„Так, деякі люди такими стають, Майстре. Але Моля не напихалася своїм тортом. Вона знайшла у своєму шматочку торта дві дрібнички.”