Знаком я позначаю величини, які належать Монаді. В Ейнштейна, звичайно, цих позначок немає… Під масою Монади слід розуміти масу цілої системи — Сонячної системи, Галактики тощо. Фактично вся маса будь-якої системи зосереджена в межах сфери, котру описує радіус Монади. Отже не тільки маса, але й уся енергія також зосереджена в межах Монади:
Це те ж саме, що знаменита формула Ейнштейна: Е = МС2. Тотожність цих формул показує, що масу належить бачити лише в межах Монади — й ніде більше! Тепер дозвольте вас запитати: як ви, Прокопе, все це уявляєте просторово?..
— Не розумію, — трохи знічено відповів Прокіп.
— Я ось що маю на увазі. Там, де гравітаційний потенціал досягає квадрата швидкості світла…
— Стривайте, вчителю. Тепер бачу. Отже, так… — Обличчя Прокопа засвітилося, в очах зблиснула дивна енергія. — Там, де гравітаційний потенціал досягає квадрата швидкості світла, виникає сфера, в глибинах якої всі наші уявлення про фізичні процеси вичерпуються. Але простір лишається. В центрі Галактики він доволі значний — його діаметр сягає близько двохсот мільярдів кілометрів! Здається так — я прикинув у голові. Ну от… А який він за своїми якостями, що в ньому має відбуватися ми про це нічого не знаємо. Анічогісінько! Знаємо тільки, що то є царство світла… Може, тому й називали цю сферу «чорною діркою». З неї навіть світло не здатне пробитися назовні…
— Про яке світло ви зараз кажете? Є світло як фізичний фактор. А є Світло з великої літери, — уточнив Лі Чунь. — То є внутрішня сутність Монади. Насамперед Галактичної. Саме там стоїть фортеця Світла як Всеосяжної Особи. Тоталіт!.. Але це, звичайно, вже метафізика… Щодо густини плазми, то її неважко обчислити. Якщо нам відомі маса і об’єм сфери — що ж тут може бути важкого?
— Звичайно.
Прокопові дуже кортіло признатися: він бачив Галактичну Монаду й може посвідчити, що вона доволі розріджена. Не речовина, а чисте золотаве сяйво. Але він і на цей раз утримався.
— Запитання є? — промовив Лі Чунь.
— Будуть, але не зараз, — відповів асистент. — Я хочу все це осмислити з олівцем у руці… А ороте є одне запитання. Не розумію Ейнштейна. Як він міг зупинитися на півдо-розі до Монади?..
— Бачиш, Прокопе… Треба враховувати ментальні особливості самої епохи. В ті часи фізику розуміли як антипод метафізики. Якби хтось почав стверджувати, що він побачив рубіж, де фізика переходить у метафізику, — його б висміяли. Або навіть обізвали шарлатаном. Можна сказати так: Ейнштейн зупинився на півдорозі до метафізики… Гадаю, постулат Карла Шварцшильда також мав певне психологічне значення.
— Мені зустрічалося це ім’я, але…
— Розумію. Ти маєш право його не знати. Але в Ейнштейна такого права не було… Постулат Шварцшильда здобув визнання раніше, ніж Ейнштейн розпочав роботу над теорією відносності. Шварцшильд стверджував, що гравітаційне прискорення може стати безконечно великим. Так народилось уявлення про безконечно великі доцентрові сили.
— Стривайте! — вигукнув Прокіп. — Але ж прискорення — це є послідовне зростання швидкості. Куди ж їй зростати після того, як досягнута швидкість світла? Не бачу логіки.
— В принципі, логіка існує, — заперечив Лі Чунь. — Але це тільки логіка математична — не фізична. За математичною логікою, швидкість може зростати безконечно, так і не досягаючи швидкості світла. Зрештою, дещо тут є й від фізичної логіки. Це, наприклад, стосується корпускул… Ну, ще квазарів… Вони здатні існувати доти, доки не досягли швидкості світла. Тобто, на підході до цієї швидкості… Але ж коли йдеться про гравітаційний потенціал… Тут ми маємо зовсім іншу якість… Ейнштейн був далекий від самого образу Монади. І в цьому вся справа.
— Іще одне запитання, — несміливо мовив Прокіп.
— Будь ласка, я слухаю.
— Хто автор цієї теорії — ви, вчителю?
— О ні! її автор — українець родом з Сибіру Мирон Грива. Але ж, даруйте, про це іншим разом.
Лі Чунь виглядав стомленим. Він побажав Прокопові успіхів і пішов до себе. Асистент був переповнений ідеями та враженнями, в його голові гуло, мов у трансформаторі. Прокіп гарячково писав формули й астрономічні величини. Відтак закреслював їх, щоб з’явилися інші.
Найбільшою загадкою для нього було те, що вся маса системи опиняється в межах Монади. Але ж Галактика складається з мільярдів зірок — хіба кожна з них окремо не володіє масою? Він розмірковував над поясненнями Лі Чуня, що масу не слід ототожнювати з речовиною — це інша субстанція. Але ж яка саме? Можливо, масу належить бачити як відображення сили? Скажімо, ми стискуємо в кулаці еластичну гумову кульку. Наша сила буде сфокусована в її центрі. Так само світовий простір звідусюди тисне на Галактичну Монаду — з силою Р0. При цьому діє не безпосередньо, а через Монади усіх зірок, точніше — через їхні поля… Тоді зорі тільки передають всесвітній просторовий тиск. Отже виходить так, що Галактична Монада відображає в собі масу Галактики.
Так це відбувається чи якось інакше, але помиляється той, хто двічі рахує масу Галактики: раз у галактичному центрі й удруге — в загальній сумі усіх її зірок…
Іще одна важлива думка: простір, що належить Галактичній Монаді (в радіусі близько двохсот мільярдів кілометрів!) — якісно цілком інший, ніж світовий простір взагалі. Більше того: він є антиподом світового простору — бо розламує його, розтискує зсередини, як голівка печериці розламує бетон. Саме звідси й виникає опір-тиск світового простору з силою Р0. Більшої сили в природі взагалі не існує… Та найістотніше ось що: простір Монади живий, сповнений високої духовності. Ми, люди, тілом і душею належимо саме цьому просторові — він є наш Творець, наш Бог. Зовнішній простір ворожий нам так само, як він ворожий Монаді. Бо він мертвий. Смерть походить від нього, як життя — від Монади. Простір існує лише для того, щоб його долати. Отже ми самим своїм народженням призначені стати воїнами Галактичної Матері. Для цього ми й виходимо в космос…
Ці думки були бентежні й напрочуд солодкі. Прокіп намагався навіть уявити внутрішній вигляд Галактичної Монади, але не міг — це була така ж таємниця, як материнська душа.
Хвилювало й те, що автором теорії Монади був його далекий земляк, про якого він ніколи не чув. Асистент віднині шарпатиме Лі Чуня, щоб дізнатися про Мирона Гриву все, що знає сам академік.
Прокіп вийшов з обсерваторії в президентський сад, що був поруч (хмільні пахощі квітів відчуваються навіть біля телескопа). Чим глибше вживався він у теорію Монади, тим ріднішим ставали зорі, що рясніли над пластмасовою сферою, — вони несли в собі й на собі сяйво Галактичної Матері. Не вони є творцями живих світів — їх народжує Галактична Мати. Зорі — це тільки свічки у Космічному Храмі. Бо хіба можливий Храм без свічок? І цілком природно, що простір поміж зорями усюди опановано кораблями синів Галактичної Матері. Цього не знають лише ті людські істоти, які перебувають у докосмічній ері. А проте знають і вони — знали ж про це єгиптяни, вавилоняни, римляни!..
Прокіп так сидів на лаві, як можна сидіти там, де тяжіння дуже мале. Міркування про нещодавно пізнане все ще тримали Прокопа у своєму полоні. Отож коли маленькі дівочі руки обхопили його скроні й затиснули пальчиками повіки, він не відразу збагнув, що, власне, відбувається. А коли збагнув, ухопив дівчину за руки і, сміючись, рвучко притягнув до себе. Зусилля було надмірне, вони обоє злетіли в повітря — і лише тут, над лавою, Прокіп розгледів, що це була не Гелена, а президентська масажистка Сільвія.
Коли вони плавно, ніби наповнені гелієм, знов опустилися на лаву, Прокіп розгублено почав вибачатися. Сільвія, зазираючи йому в обличчя, щебетала:
— Ну й даремно вибачаєтесь. Літати — це так приємно! Правду кажучи, я дуже люблю такі несподівані трюки.
Відчуваєш, що в тебе виростають крила. Але самій, без партнера, займатися цим чудовим спортом… Ха-ха… Те саме, що самій з собою розмовляти. Між іншим, я не вперше наглядаю за вами. Просто з цікавості. І знаєте, що я виявила? Сільвія, мабуть, сподівалася, що молодий астроном почне допитуватись, що ж саме вона виявила. Але Прокіп набур-мосено мовчав. Тоді вона продовжила своє бездумне щебетання: