«- Що таке час? — запитав незнайомець.
Далет розклепив повіки і скоса глянув на допитливого добродія. Прокидатися було ліньки — адже він так гарно задрімав, притулившись спиною до шорсткої стіни храму. Сонце якраз стояло в зеніті, кидаючи під ноги провидцеві колючу тінь кривобокого кедра, море даленіло синьо й сонно, заколисуючи своїм затишним вуркотінням… Ну чого ото до людей зачіпатись о такій блаженній порі?
— Чи знаєте ви, що таке час? — наполягав незнайомець. — Розкажете — я щедро заплачу.
Провидець зітхнув і роззирнувся. Поряд з ним, на приступці храму Тахеї Елеус, сидів немолодий уже чоловік із лицем різким і суворим, наче в судді чи вартового при брамі. Незнайомець був запнутий у довгий сірий плащ, і Далет мимохіть здивувався, як лише йому не спечно тут, посеред гарячого мессаламбрійського літа.
— Бажаєте обміняти одну ману на іншу? — позіхнувши, іронічно поцікавився провидець.
Та добродій, схоже, не мав настрою жартувати. Він невдоволено насупився, змірявши Далета осудливим поглядом:
— Отож, ви зізнаєтеся, що ваші, так би мовити, пророцтва — лише ілюзія, облуда для довірливих?
— Такого я не казав, — підібрався Далет, уважніше озираючи незнайомця. Ох і неприємний же тип! Такі траплялися провидцеві час від часу. «А як мені знати, що ти не брешеш?» «А чи дійсно ми дістанемо добрий фрахт в Ахелої?» «А яка гарантія, що я доживу до дев'яноста?» А ніякої! - хотілося гримнути у відповідь. — Будеш жити, як не згинеш! Як їм пояснити, що майбутнє — не яблуко з ятки торговця, але сад, в якому до біса тих яблук… Далет мав щастя бачити їх усі відразу, і його щоразу млоїло від тої безлічі можливостей, які обступали сьогодення, мов жебраки — заможного перехожого. Деякі з них, більш імовірні, проступали чіткіше, але тіні менш таланистих завжди — завжди! — бовваніли за їхніми плечима. Охочі, раптом що, і собі здійснитися. З минулим було простіше, але й там похилені примари нездійсненого затуляли зір… Час? Що він знає про час? Адже це — нетривка послідовність імовірностей, які всі разом складали одвічний, безмежний хаос… Дізнатися, що таке час — значить збожеволіти…
Незнайомець усміхнувся, бридливо підібравши губи:
— То як щодо невеличкого пророцтва?
— Знаєте що? — раптом розлютився Далет. — Дайте мені спокій! Хочете з кимсь посваритись — ідіть на ринкову площу! Торговці рибою радо поговорять із вами про облуду і всесвітню несправедливість!
Добродій тихо хихотнув:
— Я… дам вам спокій. Потім. Та зараз я маю для вас пропозицію. Певен, вам буде цікаво.
Далет сторожко зиркнув на незнайомця. Може, він — із тих навіженців, які душать перехожих місячними ночами?
— Нема чого боятися, — стиха промовив той. — Я просто хочу запропонувати вам поглянути в минуле. Моє минуле.
Далет здивовано кліпнув.
— Навіщо?
— Побачите.
Провидець стенув плечима. Що ж там такого може бути в минулому цього розумника? Йому шалено не подобався цей тип у сірому, але разом з тим — що йому шкодить? Навіть навпаки: йому було просто цікаво знати. Далет заплющив очі, звично відсуваючи тужаву запону сьогодення… Час випростався, вигинаючись сердитою кішкою. Ага, ось він, сьогоднішній неприязний відвідувач, сірий як порох, бляклий мов тінь. Далет роззирнувся, приглядаючись. І завмер. Там не було нічого. Взагалі.
Він вражено хитнув головою, розплющуючи повіки.
— Звідки ви взялися, добродію? У вас немає минулого! Вас… не може бути!
Незнайомець беззвучно засміявся, підводячись.
— Мене не може бути, але я є. Дивно, еге ж? От скажіть мені: який зиск із такого провісництва? Кажете, у мене немає минулого. Нехай так. Та у вас, шахраїв і облудників, нема й не може бути майбутнього.
Сірий гість кинув на провісника глузливий, нищівний погляд і закрокував геть.
— Зачекайте! — підскочив Далет. — Хто ви?