Натан Вара завзято кивнув, ледь не розплескавши студене пиво зі свого пластикового кухля.
— Ну, звичайно! Почепити назву індустріальної Сварни, сучасної столиці, поряд з Єрухаломом, котрого ніколи не існувало! Головне — не наукові свідчення, головне — правильний дороговказ. Ану, як і справді, йдучи за цією стрілкою, можна потрапити до Єрухалому? А за тією, де значиться Ахелой, можна вийти не до руїн — до живого містечка? Магічна географія… Дуже, дуже поширений мотив.
Барт поклав свої довгі ноги на сусідню лавку, викликавши цим нищівні погляди літньої пари в шортах.
— Я народився в Евдейї, — промовив він. — Тільки мої батьки перебралися до столиці, коли мені не було й року. Відтоді я ніколи там не бував… Отож, для мене Евдейя — водночас справжня і вигадана, як і Єрухалом.
— Евдейя… — Натан мрійливо зітхнув: — Дивовижне місце. Говорять, там і досі зберігся культ Айну.
— Ну, не знаю, — гмукнув Барт. — А втім, моя матінка присягалася Світлим Айну, коли бралась лупцювати мене за обмальовані фломастером шпалери… Але я думаю, то була просто примовка. На зразок «аби тебе трясця взяла»… Хтозна, хто вона така — Трясця?
— Трясця — це малярійна гарячка, — серйозно пояснив Натан. — Ми забули надто багато. Але вашому Айну ще пощастило. От ви, приміром, знаєте, що містилося в храмі Тахеї якраз перед сельджабською навалою?
Барт стенув плечима.
— Ага, не знаєте! Там був бордель.
— Серйозно? — здивувався Барт. — А чому? Ну, тобто, чому саме там?
Натан Вара сумно зітхнув:
— Коли віра йде, її місце намагаються заповнити. Іноді досить курйозним чином. Спершу йшлося про те, що ритуальний секс зі жрицею — а цього могли сподобитись лише виняткові особи — так от, говорили, що це буцімто сприяє великій удачі у великих справах. Із часом усе стало простішим і… демократичнішим.
Барт тихо розсміявся:
— Панянка удача пішла по руках…
— Ну… щось таке. Можу показати вам іще дещо, пов'язане з цією історією. Я читав, що ця будівля збереглась.
— Яка будівля?
— Вежа… е-е-е, вежа провісника. Знаєте, як вийти на перетин Аврори і Крайбережної?
Барт кивнув і підвівся, заінтригований.
— А тут що, були провісники? Одкровення наступало під час ритуального сексу? Чи замість нього?
Натан Вара невпевнено всміхнувся:
— Мабуть, усе ж таки замість. То що, пройдемось? Цікаво побачити, що з того лишилося…
Лишилося, слід сказати, досить небагато. Неподалік від щербатих колон храму Тахеї містилася маленька циліндрична руїна. Колись вона, можливо, і справді була вежею, нині ж від неї зосталися хіба кілька рядів кам'яної кладки, що ледве перевищували людський зріст. Крізь її єдине віконце прозирали притоптані бур'яни, биті пляшки й купа сміття — туристи, вочевидь, знайшли найбільш функціональне застосування кількасотрічній будові.
— А! Дивіться! — проголосив Натан Вара.
Барт прослідкував очима за його жестом, аби побачити невиразну тріщину та якісь чорні плями, що оздоблювали вищерблений край.
— Значить, це правда! — не знати чому зрадів фольклорист.
— Що — правда?
— У переказах тієї доби йдеться про те, що останній Месабрський провісник загинув, коли в цю вежу поцілила блискавка. Після того, власне, авторитет храму серйозно похитнувся.
Художник скептично гмукнув:
— Цікаво… Якщо він і справді був провісник, то чого ж він не передбачив цієї бурі й цієї блискавки? Міг би врятуватися, ні?
Натан притулив долоню до теплого каміння, усміхаючись до нього, мовби до старого друга. Хворого старого друга.
— Та розумієте, яка штука… Той провісник був не зовсім звичайний. Він, бачте, провіщав не майбутнє, а минуле. Він вирішував суперечки, знаходив втрачене й часто допомагав людям віднайти джерело їхніх негараздів. Сьогодні він би зробив блискучу кар'єру детектива або психоаналітика… Але він забрався в такі сфери, які не мусив би зачіпати — він хотів дізнатись, куди зникає магія, чому щезає віра. І, кажуть, таки дізнався.
— І його уразила блискавка, — підсумував Барт: — За надмірну допитливість.
Натан кивнув:
— Але навіть так… Я віддав би все, що маю, за його долю. За те, що йому випало дізнатися.