Барт Антолій лише хитнув головою. Добре, що нікого більше не було в цьому дворику. Не кожен таке зрозуміє. Тільки от його, Барта, Натанове поводження не дивувало. Дійсно, хіба зміг би він жити без своїх снів? А коли й так, як багато би втратив? Барт покопирсався в кишені і, знайшовши монетку, кинув її до колодязя. У жертву.
Ярмарок в Евдейї був святом сумлінних сироварів, лукавих крамарів, язикатих господинь і веселих п'яниць. Ці останні, підпиті квасним кисляком, розпочали святкування ледь не вдосвіта, урочисто відкривши ярмарок своїм неструнким величальним співом. Другими до свята долучилися крамарі, розпочавши звитяжну боротьбу за увагу покупця: барвисті ятки понапиналися кругом Евдейського майдану, принаджуючи перехожих яскравими стрічками, закличною музикою та приязними юнками. Нарешті на майдані з'явилися покупці: хто тутешній, хто з околиці, а хто й від самого узбережжя — куди лише домчала похватна говірка. Тут і справді можна було придбати добрий сир ледь не задурно — та лише в тому разі, коли ви не дозволяли себе надурити. Бо ж ярмарок був, понад усе, святом веселих облудників і простакуватих заїжджих. А втім, так їм і треба, бундючним зайдам з долини.
Гаян дозвільно походжав майданом, не стільки виглядаючи собі вигідну негоцію, скільки придивляючись до крамарів із купцями. Він із цікавістю дослідника прислухався до суперечок, а почасти й колотнечі, що зчинялася над жовтими оліїстими головами; час від часу його закликали у свідки чиїхось чеснот та смакових якостей, і скоро Гаян усвідомив, що, завдяки своєму духовному авторитетові, встиг уже незле почастуватися добірним сиром. Схоже, у його становищі були-таки неочікувані, але тим більш доречні вигоди.
Щойно Гаян замислився, де б то його роздобути холодного кисляку — бо ж уже добряче припікало, як просто над його вухом вибухнула чергова сирна сварка:
— Ви що, шановний? Чи ж вам повилазило? Сюди дивіться! О! Золото, не сир! Аж на сонці світиться! А пахне ж як — аж душа з плоту скаче! Що — кислий?! Як — кислий!? Ану, з'їжте оце! їжте, кажу! Глевкий?! Та сам ви глевкий!
Молодий жрець зацікавлено роззирнувся, аби побачити, хто ж то так звитяжно протистоїть крамаревому наскокові. Розгледівши хороброго покупця, він вражено гмукнув і підійшов ближче. Товар і справді був так собі, поганенький.
— Слухай, Мироне, — промовив Гаян: — Воно ж видно, що сир твій, либонь, ще торішній… Не бреши, га? Не гніви бога!
Крамар люто розвернувся до Гаяна вочевидь, аби повідомити щось невтішне про його найближчу родину, аж тут крамарева долоня самочинно вхопила добрий шмат сиру й заштовхнула його до говіркого писка свого власника, вмить урвавши його протест. Сердешний дядько вирячився на власну руку, мов на запроданця, що ницою зрадою віддячив за ласку.
— Ну от, — реготнув жрець: — Казав же — не гніви бога!
Бог дратівливо знизав плечима:
— А що він, справді? Якийсь непотріб всучити хоче… Так, наче я сиру зроду не бачив!
На лиці Айну щире — ну, майже щире — обурення.
— Та не зважай, — тішився Гаян, — це ж на ярмарку найбільша розвага — виглядати, хто кого краще надурить.
— Ага! — радісно кивнув Айну. — Так он чого тебе всі пригощають — шанують, либонь, умільця…
Гаян ледь не заточився, перечепившись через якийсь камінець.
— Коли ти не заперечуєш, — мстиво промовив він, — я можу показати, де знавці сир вибирають. Язикатого Мирона, — Гаян обернувся на недолугого крамаря, — тут усі знають, і хіба який неотеса з долини…
Айну скривджено закопилив губи.
— Ну, е-е-е… — схаменувся жрець, — словом, дозволь мені показати, що тут до чого.
Оскільки гість наче не заперечував, Гаян використав цю нагоду, аби розказати й показати йому все, барте уваги — звісно, на його, Гаянів, смак. На ярмарок висипало все спроможне ходити — або дозвільно лежати під тином — населення Евдейї, тож молодий жрець мусив лише тицяти пальцем і коментувати. Ондечки, коло помосту — кметова сім'я, сам кмет — отой, схожий на діжку — навіть до лазнички ходить із мечем, бо вважає, що так його більше шануватимуть, а його дружина — пишна така молодиця — геть схиблена на жовтих мальвах, і вже засадила ними весь город і випас, тож вівці їхні харчуються, бідолашні, хіба лише мальвами… А он — заїжджий нотарчук, худезний як тріска, все залицяється до мірошникової доньки, приносить їй свої любовні вірші на грубих аркушах із чорнильними ляпками, але вона неписьменна, тож уся та лірика годиться хіба грубу розпалити… А ось, коло плоту, Бузь, евдейський дурник — той, коли його хлопці вином почастують, таких сороміцьких пісень піє, що дівки за три дні ходу хихотять мов причмелені… Ага, а онде — коваль Кей зі своїм малим-сновидою; коваль наш, кажуть, замолоду півсвіту обійшов, але тепер із Евдейї — ні на крок… А коло них — діжка з кисляком! О! Якраз впору!