Зрештою евдейці прийняли Гаянів план, бо ж це було єдине, що давало їм таку-сяку надію. Гаян же тим часом вже ледве не шкодував про свою пропозицію. Він сновигав узгір'ям, не знаходячи собі місця, тож коли сельджабське військо нарешті сягнуло входу до евдейської долини, він сприйняв це майже з полегшенням. їх було багато… Юрба смаглявих дикооких вояків у шкіряних обладунках, озброєних кривими шаблями, якимись гаками й канчуками. Вони були лихі й войовничі, перемовлялися мовби винятково лайкою, пожадливо озираючи долину. Гаян подумав, що ліпше б йому було проломитись крізь землю, але земля вперто не бажала розступатися. Що ж, слід було починати, інакше час буде втрачено безповоротно. Горло не слухалось, але Гаян примусив себе заговорити:
— Бісмілля-ахі арки-ик'я! — виголосив він, зненацька зриваючись на лемент.
Рідні гори підхопили і примножили Гаянів несамовитий зойк. Сельджаби закрутили головами, силкуючись визначити джерело цього крику. За якийсь час це їм вдалося, і ось завойовники завмерли, позадиравши голови до Гаяна, котрий розкинув руки в такому звичному жесті священнодійства, намагаючись явити собою якнайвеличніше видовище. Тільки б не схопилися за луки, благав він, бо ж із нього ниньки така гарна мішень… Але вояки наче заклякли. Дійсно, не чекали вони, що хтось у цій далекій землі звернеться до них, заклинаючи іменем Ілли. На Гаянове запитання Айну підморгнув, повідомивши, що то — один його колега, але він, Айну, зовсім не проти, щоби хтось закликав до його давнього знайомця у важливих державних справах.
— Ода-ао раббакум табарруа-ан вакху-фуа-тан! — тим часом продовжував репетувати Гаян. — Іннахула юхіббу альмуа-атадіна!
«Вклоніться богові, благаючи про милосердя, бо Ілла не любить тих, хто порушує кордони!» Яке доречне зауваження, подумав собі Гаян. От тільки навряд чи сельджаби отак просто прислухаються до якогось незнайомця з поганою вимовою… Втім, слід віддати їм належне, сельджаби на мить завагалися. І тоді Гаян опустив долоні, скеровуючи божий гнів прямісінько на голови зайдам. Посипалися стріли й каміння… Сельджаби заволали, шукаючи, кого б то порішити. І тоді, не даючи їм оговтатись, евдейці пішли в наступ.
Здається, спрацювало… Гаян знесилено присів на землю; руки йому тряслись мов нерідні, тож залишалося хіба радіти з того, що це не він зараз мусить накладати стріли на тятиву чи стискати руків'я меча. Ні, досить із нього військових вправ… Він закляк, присівши за купою каміння; навколо раз у раз падали ворожі стріли. Так тривало ще певний час, аж ось стріли вичерпались і Гаян ризикнув визирнути з-за свого сховку.
Бойовисько завершилося. Ворожої армії не було видно; приступки до долини встеляли посічені мерці; сельджабів було не так і багато, відзначив Гаян, отож, решта чужинців, мабуть що, дала драла, деморалізована несподіваним наскоком. От і добре, от і нехай…
— Наша взяла! — люто загорлав хтось поряд. Гаян ледве не відскочив, роззираючись. Ну, звичайно, йому ніколи не вдавалося помітити, коли той з'являвся нізвідки.
— Ти — голова! — азартно виголосив Айну, витираючи меча жмутом трави. — Ти би бачив, як вони перестрашилися, коли ти почав звідсіль волати! Я думав, у штани понакладають!
Гаян кволо всміхнувся:
— Правда? Ну, либонь, тяжко битися з таким баластом…
Айну зареготав.
— Еге ж, нелегко. — Тут раптом його сміх урвався: — Та-ак…
Молодий жрець прослідкував за його поглядом. Лісочок при вході в долину аж почорнів… Гаянові ще треба було кілька секунд, щоби збагнути від чого. Сельджаби повернулись, і тепер їх було не просто більше. Не злічити, скільки їх бігцем заюшило до евдейської долини.
— Ти… ти скажи нашим, щоб відступали за узгір'я, — якимось чужим голосом промовив бог. — Чуєш?! Давай, ну!
Гаян, ледь глянувши на нього, загорлав до своїх мирян. Ті вже, правда, і самі бачили, куди талан повернув — стількох їм нізащо не здолати. Молодий жрець панічно глянув на бога — з тим чинилося щось незбагненне. Відчай і лють тугим вузлом сплелися на його обличчі… Він закусив губу, ледь не стогнучи від гніву.
— Айну, — захриплим голосом проказав Гаян, — Айну, не треба… Не треба, я тебе прошу!
Той навіть не глянув на Гаяна.
— Моя земля, ти казав… Мої миряни! Ти думаєш, я зможу просто дивитись, як вони гинуть?!
Айну ледве що не кричав, і Гаянові стало так страшно, як ніколи досі. Та все ж він наважився підскочити й застережливо вхопити того за зап'ясток. Айну легко вивільнився, сяйнувши скорботним усміхом. Повітря навколо нього взялося тремкою млою, і Гаян побачив, як із богових передпліч виростають золотисті крила бойового обладунка… Коли на його світлій чуприні зблиснув високий шолом, Гаян невлад подумав, що молитви, либонь, не брехали, особливо ж про златосяйність і конегривість. А він іще насміхався…