— Вважай, що твій шлях до Єрухалома вже почався. Вони шукають для тебе безпечний прохід.
Схоже було, що цариця мала ще щось на гадці, аж тут Шаддад відкинув свій барабан і підхопився на ноги. Двоє його підданців скочили за ним, усі чомусь витріщаючись на мене. Мейя перехопила несамовитий погляд чоловіка й теж підвелася.
— Ви бачили його? — спрагло запитала стара.
— Майже, — відказав Шаддад. — Якщо…
Тепер уже всі дивились на мене — так, немовби я була вартовим при брамі раю. Навіть не так: начебто я була ключем до тої брами.
— Еллано, — проказав цар маджнун, — ми знайшли твою дорогу на Єрухалом, і вона збігається з нашою дорогою до Іраму.
Шаддад і Мейя перезирнулась, і Шаддад завершив:
— Ірам буде побудовано, якщо ти потрапиш до Єрухалома. Але потрапивши туди, ти помреш.
Так, наче я не знала… Так, наче не встигла змиритись… Мовби хто крижаної води вихлюпнув на маківку — мені навіть подих перехопило від тої жаскої холоднечі. Отже, я все ж таки сподівалася, незважаючи ні на що. Хіба ж це можна бути такою дурною?! Хіба ж можна було вірити пророку, який давно вже не вміє пророчити?
— Нехай так, — немовби здалеку почула я свій голос. — Хай так і буде. Я хочу, щоб ви знайшли свій Ірам.
І тут цар маджнун — чесне слово! — вклонився мені. Не знаю, сподіваюся, їхня дорога буде щасливіша за мою.
Мейя подала мені мою ковдру, яку вона була взялася відчистити після курної подорожі з караваном. Я відразу ж помітила, що її краї тепер оздоблені м'якими пухнастими китичками, які я раніше бачила на шалику цариці.
— Це — особлива річ, — стиха промовила Мейя. — Вона допоможе тобі зігрітися дорогою до… — цариця насупилася, стримуючи тяжке зітхання: — Ось, тримай.
Вона передала мені кухля з гарячим відваром. Він був терпкий і пронизливо свіжий, та все ж я насилу проковтнула грудку пекучої образи, що раптом стала мені поперек горла. Мабуть, уперше за час своїх поневірянь я пошкодувала, що не можу зараз бути вдома. Нехай я й досі не пробачила матері, та я хотіла би, я б так хотіла, щоб тепер вона була поряд…
Чоловіки знов узялися за барабани; я поволі цмулила свій відвар, вслухаючись у незвичний, гнітючий ритм. Мабуть, саме він винен у тому, що я на мить склепила повіки — мені здалось, я встигла хіба лише кліпнути, але раптом виявилося, що навколо вже нікого немає. Не лишилось ні табору, ані маджнун. Зникло навіть вогнище разом з купою попелу. Була лише пустеля, неймовірно ясно освітлена срібною повнею. Мій шлях, отже, вже почався?
Я підвелась і рушила навмання.
Нічна пустеля відгонила потойбіччям. Таким-от холодом і безлюддям повинні поневірятися душі негідників, якби було у світі бодай трохи ладу. А так — поневірятимусь я, не знаючи і близько, куди його йти. Втім, маджнун, певне, не хотіли, щоб я заблукала, не діставшись Єрухалому, хоча мені було абсолютно байдуже, де сконати… Ця пустеля, принаймні, налаштовувала на відповідний лад.
Я підкинула сумку на плече й закрокувала швидше — нічний вітер-перевертень налітав зненацька і вмить пропікав холодом аж до кісток. І от, обійшовши якісь чергові потрощені скелі, я побачила такі самі потрощені рештки, але тепер уже — рукотворної споруди. То були руїни фортеці, і, судячи з чадного шлейфу, що здіймався над руйновищем, фортеця полягла зовсім недавно. Ну, нехай… Але фортеця? Що, до біса, вона сторожувала тут, посеред пустелі, просто перейти яку спроможний далеко не кожен?
Я обійшла фортецю навколо. То було величне і страхітне видиво. Таке враження, ніби незнані войовники були гігантами, здатними розтрощити будову одним ударом правиці. А захисники? Чи лишився хто живий?
Ось тут на мене чекала несподіванка. То був чоловік, який притулився спиною до залишків стіни і, здавалося, спокійнісінько розглядав нічні краєвиди… Ні, він усе ж таки був живий, от тільки навряд чи йому було аж так добре: його подерте вбрання було заюшене чимось, що у світлі повного місяця грало розплавленим сріблом, на лиці лежала печать темного болючого заціпеніння. Я ризикнула підійти ближче.
Почувши мої кроки, він обернувся, змірявши мене гострим поглядом чорних, обрамлених довгими віями очей. Він міг би бути цілком гарним, якби не свавільний вигин губ і хижа гачкуватість носа. І якби не його люб'язне вітання:
— А, явилась! Якого ще лиха тобі треба?
Він обернувся, мабуть, надто різко шарпнувши собі ушкоджене плече — про це свідчила швидка гримаса гнівливої муки, що промайнула на його обличчі.
— Це ви до мене, добродію? — здивувалась я. — Чи ви мене, бува, ні з ким не плутаєте?