Він знуджено зітхнув.
— То що тобі?
— Мені? Мені — нічого. Думала, може, вам потрібна допомога?
Тут він невідь-чого пирхнув, а по тому і взагалі нечемно зареготав:
— Допомога! І це — після того, як ви перетворили мій світ на руїну… Ха! — незнайомець стенув плечима. — Ну, гаразд. У твоїй сумці мусить бути шкалик із настоянкою чорнокореня й чиста шмата.
Якщо він думав мене здивувати, то — дзуськи. Надто часто на моєму шляху траплялися добре поінформовані стрічні… Але — що ми наробили? І до чого тут я?
— Про що, власне, мова? — поцікавилась я, витягаючи ще матір'ю спаковані засоби першої допомоги. — Я хотіла б знати, у чому мене звинувачують… і хто позивач!
Він кивнув, кинувши на мене лукавий погляд, а потім взявся доглядати негарно розсічене передпліччя. Я трохи поспостерігала за його незграбними потугами і, не витримавши, відібрала ліки й перев'язала йому руку самотужки. Бодай чогось корисного навчила мене мати-чарівниця…
— І звідки ж це в тобі стільки милосердя? — уїдливо запитав поранений: — Вдома, здається, такого за тобою не водилося… Стражденних не розраджувала, злидням не подавала. З дому втекла, незважаючи на материні сльози. Хіба ні?
Як не дивно, я навіть не обурилася. Що з нього, хирого, взяти…
— До чого це?
— А тепер, — продовжував він, — тепер, значить, бачимо втішний сон, видіння власної шляхетності, жертовного самозречення? Рятуємо одних, допомагаємо іншим, рани ось перев'язуємо третім?
— Е-е-е… сон?
— А ти що думала, все це насправді?
Я роззирнулася, затамувавши подих. Що значить — не насправді?
— Розтлумачити? — тим часом глузливо запропонував незнайомець. — Ну, слухай. Твоя мати була чарівницею. А ти, вибачай вже, ніким. Ти й мусила лишитися ніким, вийшовши заміж за свого коханого Кея… Ти боялася цього, ти прагнула незвичайної долі, далеких мандрів і великих звершень. Ти хотіла змінити світ — твоїй би матері такі амбіції! Подумати лишень: маги, пророки, царі — ніхто з них, нещасних, не зміг без тебе обійтися… Отже, бачимо сон, та такий гарний, що й прокидатися нехіть!
— Дурниця, — прошепотіла я невпевнено. — Не може бути! Думаєте, мені так хочеться померти?
— Померти? — заусміхався він. — Тобі не хочеться згинути беззмістовно. Але померти, приносячи себе в жертву, — це зовсім інше. Ти не можеш пробачити матері не її угоду, ні, а ту жертву, котру принесла вона, і котру ти ніколи не зможеш ні повернути, ні перевершити!
Якусь хвильку я розгублено мовчала, відчуваючи, як вистигає на щоках соромлива гарячка… Ну, дещо він таки вгадав. Особливо… особливо про «боялася». Лише те й робила, вважай, весь цей час. Та тільки це ніяк не могло бути сном! Чи могло?
— Ти, отже, теж — мій сон?
— Я — той, хто допоможе тобі прокинутись, Еллано, — він підвівся, кривлячись від болю. — Ходімо.
І тоді я нарешті збагнула. Це дійсно був сон, тільки от мій знайомий був найпершим із лукавців!
— Маалех! Я не хочу прокидатись!
Він здивовано зиркнув на мене. Потім усміхнувся — цього разу щиро, без краплі сарказму.
— Здуріла, — виснував він. — Але це не зле. Адже Єрухалом — це найкращий у світі притулок для божевільних. Я покажу тобі дорогу.
Барт Антолій мав свій особливий ритуал прощання з Месабром. Так само, як і прощання з жінкою, цей ритуал слід було виконати вночі, коли всяке будення відходить (бо скажіть, яке будення, коли вже споночіло?), ніхто не заважає, і головне — не видно облич, відтінків і подробиць.
Слід було вибратися на дах, звідки видно безладне нагромадження гострих стріх і, звичайно ж, море — непроникне провалля, оздоблене шалапутними блискітками; із собою треба прихопити пляшку охолодженого вина й тямущого супутника, з яким було б гарно перемовитись про минуще й помовчати про вічне. Або навпаки.
Натан Вара, на чию долю цього разу випала ритуальна експедиція на дах, був у повному захваті. Він розстелив на теплому металі покрівлі свого стражденного полотняного піджака, вмостився як міг і з хазяйським гонором озирнув околиці.
— Місто-над-морем, — мрійливо промовив він, — А чи знаєте ви, що воно космогонічно рівнозначне всесвітові, який постає з первісного хаосу?
Барт єхидно вищирився, позираючи на приятеля, у чиїх окулярах множилась ясна повня. Ану, як він — перевертень, і зараз завиє на місяць? Художник тихенько пирхнув:
— Знаєте, як на мене, місто-над-морем рівнозначне прибуткам з туризму… Але не зважайте, десь глибоко в душі я теж романтик. Вина?