— Жертва, — прошепотів він, — яку ти не зможеш ні повернути, ні перевершити… Ні, не хочу, не хочу прокидатись!
Гаян здригнувся: хай би там що, такі слова не могли належати малому. Десь, мабуть, почув, і от… Жрець запитально глянув на Кея, але той, здається, був і сам ошелешений тими словами.
— Це вона… — мовив коваль, підкидаючи нестямний погляд: — Вона так говорила! Звідки він, у біса, знає?!
— Бранці міста снів, — тим часом бурмотав малий сновида, підвівшись та незряче озираючи кімнату, — не можуть прокинутись… Є лише один спосіб — замовляння Мертвих Імен… Я мушу повернутись…
Кей та Гаян збентежено перезирнулися. Гаян, правду кажучи, не знав, що йому робити. Він не мав жодного уявлення про те, що за духи нашіптують хлопцеві таку дивовижу… Та слід було щось робити — бодай порядку заради. Гаян звів долоні й проказав котрусь із відомих йому молитов-оберегів. І ось малий, мовби вичерпавшись, упав на подушки, зітхнув і начебто навіть заснув.
— Що ви зробили? — підскочив коваль, так люто зиркаючи на Гаяна, що той аж відступив. — Навіщо звеліли йому замовкнути? Хай би… хай би говорив далі…
Тут Кей гірко зітхнув, упав на ослінчик і затулив обличчя руками.
— Даруйте, панотче… я просто хотів… хотів ще раз почути…
Гаян вирішив, що йому краще буде залишити коваля наодинці.
Правда, слова малого сновиди все ніяк не йшли йому з голови. Вони верталися до Гаяна у снах і під час щоденних відправ, переслідуючи його дошкульно і гнівливо, неначе дворові пси — кота-приблуду. Та все ж він не відразу збагнув, що саме заважає йому відкинути їх і забути. Малий вкупі з причепливими духами, схоже, пропонував йому спосіб розбудити того, хто сам не міг прокинутись: евдейського бога.
Ось тоді Гаян зібравсь у мандри. Якщо хтось і знав замовляння Мертвих Імен, то лише Труадські книжники. Боги Архади були неписьменними, отже, замовляння, яке могло звільнити їх, мусило зберігатися у книгах. Це було просто й неминуче.
Бажання знайти магів заволоділо ним остаточно, коли Гаян збагнув, що таким чином він не лише спокутував би свою провину, але й повернув би єдиного друга, котрого він, здається, мав. Може, і була в тому дрібка самозвеличення, та, зрештою, кому зі служителів культу вона не властива? До того ж, молодий жрець сумував за Айну цілком щиро, отож домівку він залишив без особливих вагань, як залишають позаду обридлий, задавнений смуток.
Утім, високочолий Труад зустрів його ще більшим смутком, який дзюркотів осіннім дощем, голосив ремством злидарів, незряче позирав на подорожніх очницями страчених волоцюг. Спершу Гаян жахався тих свідчень розпаду й руїни, та згодом він почав помічати, що у великому місті жеврів вогник якогось гарячкового сподівання, швидше навіть очікування, котрий жагуче спалахував на мощених майданах, щоби людне зібрання понесло його далі брудними вуличками Труаду. «Єрухалом гряде! — волали вуличні проповідники, закочуючи очі в нестямі. — Князівство — скривдженим, кривдникам — суд!» Натовп шаленів, скривджені мали докладні видіння грядущого Єрухалома, кривдники ж, себто ті, кому пощастило зберегти ся-кі-такі статки, намагалися зайвий раз не потикатись межи люди.
Гаянові бартувало чималих зусиль розшукати резиденцію Труадської Ради. Цього місця уникали, і схоже, небезпідставно: висока похмура будівля з вибитими шибками, поплямована визубнями і слідами вогню, мала вигляд відлюдкуватий та непривітний. На Гаянів грюкіт і галас ніхто не відгукнувся.
Отож, зморений та засмучений невдачею, Гаян присів на східцях коло якогось брудного злидаря, який хилитався мов п'яний і ледь чутно щось бурмотів. Його одяг, однак, з подивом відзначив молодий жрець, хоч і пошарпаний, знав колись значно кращі часи: чорний оксамит, шовк, срібне шиття… Тільки от запалений погляд злидаря був цілком нетутешній.
— Дивно, чи не так? — зненацька запитав хтось поряд. Гаян підкинувсь, аби побачити огрядного дядька, чия лиса маківка була увінчана круглою шапочкою. — Цей причинний міг бути колись вельможею, ученим чи навіть магом. Кажуть, він зовсім не спить — охороняє резиденцію Труадських книжників, хоч нікого з них уже й не лишилося.
— Зовсім нікого? — розпачливо запитав Гаян.
— Так, нікого, — значуще хитнув головою дядько. — Єрухалом гряде, ти хіба не чув?