За якусь лише мить дивовижна хвиля повернулася до свого темного лона, розколина зімкнулась, і, якби не потрощені рештки храму з колонами, ніхто й не здогадався би про те, що тут щойно відбулося.
Я повернулася до свого провідника:
— Це… тут завжди таке?
Він скептично гмукнув, запустивши пальці в густу чорну чуприну.
— Ні, лише останнім часом, — він раптом люто вищирився, метнувши на мене короткий тьмяний погляд: — Це все — через ваші намагання приборкати безлад… Так, наче це можливо! Єрухалом стоїть на ньому, і довго місту не втриматись! Ще трохи, і він зануриться в одвічне ніщо…
— Оте сріблясте марево?
Він тяжко зітхнув і промовив значно тихше:
— У вас його називають кхазма. У нас — техом, або ще тіамат. Первинні води, чиє лице — відображення дійсного і ймовірного, колишнього й майбутнього. — Він насилу випірнув зі своїх похмурих роздумів і знов єхидно заусміхався: — Але тобі нема до того діла. Поки що. В тебе нині інша біда: тобі треба знайти того, хто виконає твоє заповітне бажання. Бо інакше тобі звідси не вибратись. Тож бажаю приємних снів… Довгих приємних снів.
Він іронічно мені кивнув і налаштувався йти собі геть. Ні, так зовсім не годиться!
— Стривай, а… А що, коли я не знайду того, що треба? Що тоді?
— Бранці міста снів, — злостиво посміхаючись, проказав молодик, — не можуть прокинутись. Є лише один спосіб — замовляння Мертвих Імен. Але я б тобі того не радив — такими, знаєш, трохи дивними стають сновидці. Трохи, розумієш, неживими…
— Але — не тікай! — як же мені знайти вихід звідси?
Він знизав плечима:
— Це знаєш тільки ти. Ну, гаразд, одна підказка: я говорив, тут збуваються бажання… Потрапивши до Єрухалома, сновидець отримує те, чого йому бракує. Ми звемо таких гостей «перевертні», бо вони, як правило, перекидаються на щось цілком протилежне до себе дійсних. Побачиш! А ще: кажуть, Єрухалом у кожного свій… Якщо тобі вдалося розділити його з кимось, ти зможеш вільно повернутися сюди. Коли забажаєш.
— Я б хотіла… Я мушу повернутись, — я глянула на свого провідника й раптом усвідомила, чому саме. — Чи побачу я тебе знову?
Він усміхнувся самими очима, так що від повік розбіглися веселі «гусячі лапки».
— Якщо захочеш.
Він зрештою пішов, залишивши мене цілком саму посеред міста, в якому виповнюються бажання. Так, але які бажання? Які бажання може мати той, хто не цілком певен, хто він є?
Я рушила вздовж дороги, котра, завиваючись тугою пружиною, неминуче вела вгору. Місто мрій було подібне до величезного палацу з піску, що його зводять романтики над краєм прибою, таке ж сипке, жовте й химерне. Стрункі колони підтримували порожнечу, широкі сходи впирались у глуху стіну, щербаті руїни громадилися посеред майданів, перекреслюючи шлях поваленими обелісками. Проте, попри весь цей мальовничий занепад, місто не здавалося мертвим — вулицями сновигали, дозвільно прогулюючись або поспішаючи у справах, численні мешканці.
Більшість із них була вбрана в пишні барвисті одежі, величні та вродливі лиця тішили око, та все ж невдовзі я відчула, як у мені лоскітними бульками здіймається незбагненний ляк. Дуже скоро, проте, я зрозуміла, що до чого… Ондечки монументальний добродій, забравшись на повалену колону, виголошує промову, гордовито озираючи перед собою цілком відсутній натовп. Якраз щойно вигулькнув з-за рогу високий красень, котрий, тримаючи під руку уявну красуню, веде з нею легку дотепну бесіду. Інший, не такий гожий, зате суворий і рельєфний, мов релікт героїчної минувшини, дає стусанів якомусь незримому поганцю… Всі вони занурені у свої приємні клопоти, і схоже, жоден із них не помічає інших. Притулок для божевільних, казав мені хтось, і таки справді… У кожного з мешканців цього міста, здається, — свій власний Єрухалом.
— Ну що за люди?! Ану, геть із дороги! — раптом гримнуло поряд, і хтось боляче штурнув мене ліктем під ребро. — Геть, поганці! Князь чекає, що він мені… як він мене… ой, що він мені зробить!
Роззирнувшись, я угледіла чоловічка, який мчав, мов ґедзем вкушений, розштовхуючи перехожих та хвацько перестрибуючи через повалені стіни й колони. Був він маленький і кострубатий, вбраний у щось рясне й недоладне, наче капустяний жмут. Та який би чудний він не був, чоловічок, схоже, знав, де шукати тутешнього князя! Повагавшись лише якусь мить, я помчала за ним.
Чудернацькою була ця гонитва. Чоловічок біг усе швидше і швидше, здавалося, зовсім не чуючи моїх відчайдушних зойків із проханням зачекати, лише бурмотів безнастанно: «Ой, запізнююсь! Ой, лишенько!» Зрештою він зник із-перед моїх очей, завернувши за ріг, а рвонувши за ним, я з'ясувала, що знову потрапила на той самий майдан із поваленою колоною, звідки почалася гонитва. От тільки оратор уже десь завіявся, а на його місці сиділо четверо добродіїв, тобто двоє добродіїв і двоє добродійок, котрі, схоже, були занурені в шалено цікаву гру з якимись кубиками й фішками.