— Даруйте, шановні! — звернулась я до них. — Тут чоловік пробігав, маленький такий нечупара… кострубатий, наче будячок. Ви не бачили куди?
Гравці підняли на мене замислені погляди й раптом, неначе змовившись, вони вказали руками напрямок — кожен в інший бік.
— А… он як, — зітхнула я. — То, може, ви знаєте, де тут мешкає князь?
— Жодних шансів, — сказала сувора поставна панна в пелерині, фарбованій білим і багряним.
— Вона просто дуже маленька, — промовила друга жіночка, граючи зичливими ямочками на щоках. — Так і не встигла вирости.
— А я, до речі, знаю його, — вагомо промовив кремезний дядько з дужими червоними долонями. — Хороший хлопець, та й у справі тямить.
Четвертий — юнак у полотняних штанах і синій свитці — труснув світлою чуприною і глянув співчутливо:
— Нащо тобі князь? Не йди, бо знаєш, що буде? — він чиркнув по горлянці ребром долоні й висолопив язика.
Дивно це було, дивно й лячно. Я підібрала сумку й поквапилася піти собі далі. Місто крутило вулицями як бажало, тож невдовзі я знову помітила, що блукаю знайомими місцями. Слід було все ж таки запитати дорогу, бо шансів вибратися звідси самотужки в мене, схоже, не було.
Неподалік на рештках якогось обеліска сиділа бабця з маленьким білим козеням на колінах.
— Ви не знаєте, — запитала я, — де тут князь живе?
Бабця зиркнула пронизливо, сяйнувши мерехтливим сріблом зіниць:
— Та відки ж мені знати, доню?
— А чоловічка такого недоладного не бачили? Він біг швидко, певне, спізнювався…
— Авжеж. Усі спізнюються, — промовила вона, — бо поспішають. А ти от сядь, як я, почекай — може, наздоженеш.
Це була, що не кажи, цікава думка. Та все ж таки я вирішила ще трохи поблукати. І таки наблукалася вдосталь, не знайшовши і сліду князівського вістового. Втомившись від марних пошуків, я надумала присісти, і тут-таки виявилося: бабця знала, що говорить… Варто було мені притулитися до якоїсь теплої каменюки, як із-за рогу вигулькнув мій миршавенький знайомий. От правда, не сам — із загоном однаковісіньких дужих вояків.
— Хапайте її, хапайте! — заволав чоловічок, вказуючи на мене: — Це вона — зрадниця і втікачка!
— Що, оце-от лихо у штанях? — реготнув один із вояків, котрі швидко мене обступили, відрізавши шлях до втечі.
— Так-так! Тримайте її!
— Це помилка! — лише і встигла зойкнути я. — Кого ж це я зрадила?
— Як кого? — здивувався будячок. — Його князівську високість, звісно. Зараз ідемо до палацу, де тобі зачитають вирок. А потім стратять. Ну, рушаймо веселіше!
Довелося мені йти за чоловічком, в оточенні збройного ескорту. Стратять? Ну, це ще ми побачимо. А тим часом з'ясується, де живе тутешній князь. Котрого я, виявляється, вже встигла зрадити. Дивина, та й годі!
Князівський палац знайшовся якось сам собою. То була висока похмура будова, поплямована визубнями і слідами вогню. Чоловічок пірнув у темний коридор, і, йдучи слідом за ним, я потрапила до великої зали, наприкінці якої бовванів трон — або вівтар. Щойно ми зайшли, до нас наблизився високий чоловік, чиє обличчя ховалося під сірим каптуром. На його поясі метелявся мідний каламар.
— Та-ак… — хрипко промовив він. — Тебе звати як, нещастя?
— Мене? — вжахнулась я. — Я… не знаю!
— Все збігається! — кивнув кучерявий. — Це — вона! Зачитайте вирок!
Зала почала поволі наповнюватись, і я впізнавала всіх тих, кого бачила на вулицях Єрухалома: ораторів, гравців, дозвільних перехожих; прийшла навіть бабця з козеням, спираючись на цупкого дрючка. Останнім увійшов високий поставний молодик, чимось подібний до одного з гравців — дужого і владного дядька. Я вже бачила його колись, от тільки де? Всі присутні шанобливо вклонилися.
— То що, знайшов її? — запитав молодик, звертаючись до миршавенького.
— Аякже, високосте! — запопадливо вигукнув той. — Ось вона, брудна чаклунка, що знається з мерцями й пустельною нечистю!
Натовп осудливо зашумів, хитаючи головами.
— Оприлюдніть звинувачення й вирок! — звелів князь.
Це було просто жахливо — я ніяк не могла згадати, коли та за яких обставин бачила його… Чомусь це видавалося мені важливішим за всі на світі вироки, от тільки пам'ять пручалася, мов незаймана… Я не могла згадати навіть власного імені, то де вже пригадати чиєсь чуже?