— Е, бок! Пропало твоє життя! — зітхнув чоловік у каптурі, виходячи вперед та розгортаючи якийсь сувій.
— Засуджується, — розпочав він, — безіменна заброда сумнівного походження: за пихатість і зарозумілість, за порушення кордонів та вимог здорового глузду, а також за втечу від реальності, здійснену за обтяжуючих обставин. Владою, даною нам вродженою поміркованістю, засуджуємо звинувачену до страти через відтинання голови.
— Голову — геть! — радісно заволав кучерявий.
Вояки підхопили мене під лікті, вочевидь, прагнучи відвести мене до місця неминучої страти. Сумка моя випала з рук просто на порохняву долівку й розкрилась, явивши світові біло-червоне плетиво. Ковдра! Якось я зовсім про неї забула! Я ж мусила віддати її… віддати комусь…
— Що це таке? — зацікавився князь.
— Не підходьте до неї! — верескнув вістовий: — Вона справжня! Ти, — він люто зиркнув на мене, — ти принесла дійсну річ до міста снів?! Князю, не торкайтеся її!
Князь тим часом підходив ближче — поволі, мовби крізь стромовину.
— Я сплела її для князя перевертнів, — проказала я, збагнувши нарешті призначення цієї ковдри. — Для тебе.
— Хто ти? — здивовано запитав князь.
Боже мій, та я ж знаю цей голос! Він підібрав ковдру, продовжуючи напружено дивитися мені в лице, наче силкуючись щось згадати. Червоні та білі нитки, блискучий бісер та пухнасті китички ковзнули між його пальцями — такий знайомий, до крику знайомий рух…
— Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись, — проказала я. — Я втекла, нічого тобі не сказавши… Вибач мені, Кею!
— Що це? — він бентежно роззирнувся. — Всього лише мій сон?
— Це — наш спільний… Єрухалом, — мовила я, відчуваючи, як просочується в серце живильний струмінь полегкості. — Час прокидатись.
Він прокинувся пізно, коли гарячі патьоки сонця вже сіялися крізь плетені фіранки, веселково плескаючи по ліжку й долівці. Ще якусь довгу блаженну мить він лежав, спроквола пригадуючи, де він, хто він, і куди подівся звичний гуркіт трамвая за вікном. Нещодавнє минуле вертало поволеньки й неохоче, наче хитрий скнара, що не бажає віддавати борги. Однак довелося.
Зрештою Барт згадав і вокзал, що передував потягові, і неприємну мізансцену, що передувала вокзалу. І приємну ніч, що передувала неприємній мізансцені. Чому лишень так мусить бути? Чому обов'язково треба вбирати невимовне в шати нікому не потрібних слів… Та ще й таких безглуздих! Геть здуріла його вірна й віддана — аж занадто! — агентиня, вирішивши, що за його, Барта, допомогою їй вдасться організувати впорядкований побут і здорову сім'ю. І двійко малят на солодке.
Ось тоді запропонований Натаном маршрут виявився дорогою до порятунку. Агентиня не ризикнула податися за Бартом, та й то, вочевидь, лише тому, що в Хону не мали проблем із гарячим водопостачанням із причини його відсутності, а вбиральня могла похвалитись хіба мальовничим краєвидом у віконці. Пообіцявши принести себе в жертву мистецтву загалом і черговому замовленню зокрема, нині Барт умлівав від почуття добре занехаяного обов'язку. Бодай на кілька днів, але йому таки вдалося втекти.
Він вибрався на ґанок, роззирнувся, позіхаючи і мружачись, наче лінивий смугастий котисько. Стояв один із останній літніх днів, у чиї жовті пасма вже впліталася срібна студінь осіннього вітру; хутір жив своїм непоказним життям, будячи ледь чутне відлуння голосів, скрипіння, ударів, мукання й мелодійного тенькоту далеких дзвіночків.
Господар уже десь завіявся, тож Бартові не лишалось нічого ліпшого, як подбати про сніданок самотужки. Слушно виснувавши, що хутір, нехай навіть дрібний як дрібка, порівняно з тою ж Сварною, мусить мати бодай один заклад для товариської пиятики, як-от шинок, Барт рушив униз стежкою до перехрестя, що правило в хуторі за сякий-такий центр. Шинок і справді мав місце, хоч Бартові довелося довго гупати у двері, доки господар нарешті розкумекав, чого від нього хочуть. Стенувши плечима, він закликав дружину, котрій доручив «зварити гостеві мусаки», а сам присів поряд, аби скоротити гостеве чекання дозвільними теревенями.
— Так ви, значиться, у Гуча живете? — поцікавився шинкар, зичливий здоровань, який мав незбагненну властивість створювати натовп одною лише власною особою. — В того старого пришелепка?
— Та чого ж так? — здивувався художник. — Такий наче бадьорий і цілком, як на мене, адекватний дідок…