— Та мені пояснили, що це… не годиться. Там одні вже спробували, навіженці, у храмі Йогде…
Айну підняв на жерця тяжкий тьмяний погляд, майже як тоді, давно, пропонуючи йому навіч познайомитися з безоднею. Гаян навіть замружився, але нічого страшного не відбулось.
— Та-а-ак… — протягнув бог. — Отже, Магараль і його здібні учні…
— Еге, вони, — озвався Гаян. — А я навіть пообіцяв повернутись і помогти навести лад.
Бог скептично гмукнув:
— Ти диви. Пообіцяв? Та ще й, либонь, від мого імені? Хоча, що я нарікаю, це ж твоя робота… Ну, пообіцяв, значить треба йти.
Айну рвучко підвівсь, але відразу ж був змушений спертися на стовбур найближчої ялиці. Гаян збентежено спостерігав за ним, починаючи підозрювати, що чотири роки вимушеного сну не минулися богові задурно. Щось та й змінилося…
— Може б, нам не поспішати? — запропонував він. — Час ми маємо…
— Час? Який час? — здивовано запитав Айну, позираючи кудись через Гаянове плече.
Той обернувся і, прослідкувавши за боговим поглядом, побачив храм і ту саму приступку, де він сидів ще зовсім недавно. Тепер коло дверей храму, уважно роззираючись, стояв давній знайомець у сірому плащі. Він підібрав залишений Гаяном ліжник і, мовби натрапивши на слід, зиркнув кудись у їхньому напрямку.
— Ай дійсно, — промовив Гаян, — навіщо відкладати?
Шлях до Труада був смутним і студеним, зате коротким. Та дорога, що забрала би в Гаяна тижні зо два, нині згорнулася, мов кодола в бурту, обернувшись якимись трьома днями. Коли Гаян зауважив це, Айну лише похмуро буркнув: «Дурне. От колись було…» Гаян, для котрого «колись» мало незборну чарівну силу, не припиняв смикати свого супутника, аж доки той не розповів про давні дні, коли боги, ще юні й довірливі, щойно вступили до світу. То були дні вільної сили, яка не знала нічого, крім забав та дивовиж… Дужий Йогде полюбляв колобродити в портовому шинку, Тахея-доля перебиралась ворожкою, Матір Лахес бавилася, заради жарту зводячи до шлюбу такі чудернацькі пари, що аж уся Архада повнилася кумедними легендами. Він, Айну, часто приставав до військових походів, розважаючись влаштуванням прикрих пригод, як-от різні знамення чи раптове покращення влучності окремих хирих пращників… Тоді було вільно й весело, і кожен жив собі, як вважав за потрібне, та згодом людство завдало свого першого удару у двобої, що його боги не могли виграти. Людство побудувало храми.
Спершу боги вірили, що релігія піде лише на користь, надавши їм відомості про найбільші потреби, болі й біди людства, а отже, можливість змінити щось на краще. Проте довідавшись, що таке відповідальність, боги втратили свободу. Виявилося, що, пішовши зі свого краю, вони губили силу, тоді, коли храми набували все більше могутності, принаджуючи й упокорюючи. І тому богам лишилося або втекти світ за очі, втішаючись малими рештками своєї сили, або ж заснути, підгодовуючи храми недобитками колишніх чудес. Більшість із них так і не змогла піти, поневолена хмільною брагою поклоніння.
І навіть тоді їм не давали спокою. Мешканці Труада були надто пожадливими, щоб випустити силу з рук.
Отож, Труад. Третього дня Айну та Гаян дісталися брами найбільшого міста Таланти. Переважно коло брами юрмилися подорожні, намагаючись до смерку потрапити в місто. Сьогодні ж тут громадилися радше самі труадці, підводами й верхи прямуючи до чужих країв. Гаян лише знизав плечима й рушив до брами, де його, як завжди, змірявши кислим поглядом пропустили досередини. А от Айну вартові впускати не поспішали.
— Вхід до міста — четвертак! — радісно виголосив молоденький вартовий, заступаючи прохід. Для нього, схоже, то був чи не перший за день подорожній, з якого можна було підживитись.
— А його, — Айну обурено кивнув на Гаяна, — його ж ви пустили задурно!
— А-а-а! — скривився вояк. — Так то ж, значиться, жрець, служитель культу. їх наказано на дурняк пускати. А ти, друже, хто? Ага! От і плати за вхід!
Айну приголомшено пирхнув:
— Ну-у, ти мене потішив! — уїдливо промовив бог, — Тільки-от я не маю четвертака.
Він покопирсався в кишенях і видобув звідти золотого. Монетка сяйнула, перелітаючи в гостинно розкриті долоні нового власника.
— Дужий Йогде! — ошелешено проказав вартовий.
— Е, та ні, — усміхнувся Айну, — але колись ми були близькими друзями.
— А що йому буде тепер? — поцікавився Гаян, коли вони нарешті ввійшли до Труада. — Золотий пропалить йому штани чи, може, до лоба пристане?
— Нічого такого! — Айну глузливо хитнув головою. — Хіба, може, мармизу начистять, коли він спробує ним розплатитися. Довірливість — то ще не віра, та якось не випадає харчами перебирати… А до речі, чого тут так тоскно? За моєї пам'яті Йогдівська парафія виглядала трохи жвавішою…