Гаян роззирнувся. І справді: якщо минулого разу Труад лихоманило голодною маячнею про грядущий рай, то нині тут панувала якась зосереджена, хоч і безладна метушня. Молодий жрець знизав плечима й перепинив першого-ліпшого перехожого, який швиденько дріботів собі, лякливо позираючи довкіл.
— Поштивий пане, — звернувся до нього Гаян, — чи не підкажете, якою бідою заклопотані мешканці цього славного міста? Чи не скоїлось чого лихого?
Поштивий пан ледь не розсипав затиснений в обіймах оберемок дрібно пописаних сувоїв. Якусь хвилину він приголомшено кліпав очима, мовби до нього звернулася якась занедбана міська примара.
— А, панове — з провінції! — нарешті виснував він. — Ну, звісно, ви не знаєте! Купка навіженців, що кличуть себе Адептами Вчення, випустила на вулиці якесь жахливе чудовисько. Вони звуть його Лялечка… Ха! Вночі та цяцька прокидається і трощить усе, що перестріне: мури, підводи, двері… А вчора лишень весь гарнізон міський розкидала, мов тріски. Словом, хто вночі буде вештатись, ризикує прокинутися в баюрі пласким як січеник. Казав я бургомістрові: розігнати оте паскудне кубло, та хто мене слухав? От і маєте тепер! Моя вам порада — знайдіть собі на ніч якийсь прихисток із міцними стінами!
Посадник значуще кивнув і прудко потупцював геть — кудись, де, певно, стіни десять ліктів завтовшки.
Гаян невпевнено зиркнув на свого супутника:
— Вечоріє, до речі…
Айну люто посміхнувся:
— Ага, нема чого тягнути. Я, здається, ще непогано пам'ятаю дорогу, але за останнє століття тут усякого набудували… Покажеш, раптом що.
Гаян насилу наздогнав бога, котрий рішучим кроком рушив уперед.
— Чекай… Але це ж ти ідеш до храму Йогде!
— Ну?! — знизав плечима Айну. — А ти як думаєш, де вони тримають свого опецька? Лялечка… Ну, не покидьки?
Вони йшли до храму, а метка осіння ніч наступала їм на п'яти. Мовчазне й налякане місто ледь світило тьмяними віконницями, блимаючи з-під завіс: ану раптом скоїться щось барте уваги? Миршаві пси люто скублися за шмат чогось — когось? — поживного, під ногами хлюпала густа сморідна багнюка. Гаян відзначив, що місто чомусь зовсім не викликає в нього прихильності. Як тут живуть лише ті збочені городяни?
У провулку, що вів до храму, Айну спинився.
— Зачекаймо тут, — мовив він. — Не думаю, що штурм Магаралевої твердині принесе якусь користь, окрім тамування праведної люті. Скоро воно саме сюди явиться.
— Ну і… що ми з ним будемо робити? — сторожко поцікавився Гаян.
— Не знаю, — зізнався бог. — Щось.
Чекати довелось довше, ніж собі сподівався Гаян. Він устиг добряче змерзнути і змокнути, бо якраз почала сіятись гидка крижана мжичка, але Айну був незворушний і, здавалося, не помічав жерцевих потерпань. Та вкінці з'ясувалося, що він, як і личить богові, таки мав рацію.
На вулицю ступила постать, що ніяк не могла бути людською, хоч виглядала й рухалась немовби за людською подобою. Таки дійсно — лялька, але лялька лиха й велетенська… Вона посувалася, ледь волочачи тяжкі безформні ступні, проте в усій цій жаскій фігурі відчувалася безтямна нищівна сила. її очі світилися примерклим полум'ям.
— Здоров! — сказав Айну, виступаючи вперед.
Гаян затримав подих. Постать пригальмувала, вдивляючись у раптову перепону.
— Невже не впізнаєш? — зітхнув Айну. — Відколи це ти, Довбешко, міського гонору набрався?
Чудовисько ворухнуло величезною долонею, прагнучи, певно, відкинути з дороги прикру перешкоду. Айну зграбно ухилився і ступив ближче, немовби намагаючись потвору обійняти. Аж і правда, він обхопив ляльку руками і притис до себе. Потвора судомно смикнулась і завмерла.
Полум'я у глиняних очницях поволі згасло. а ще за мить химера тріснула й розсипалася на дрібні черепки.
Айну розімкнув обійми й відступив. Його трохи хитало, тож Гаян мусив допомогти йому дістатися стіни й там присісти на якусь брудну приступку. Він почув, як за дверима хтось притишено зойкнув і зробив крок назад, очевидячки, від замкової шпарини. Гаян криво усміхнувся.
— Оце і все, — ледь чутно промовив Айну. — Він більше не повернеться.
— Йогде? — навіщось уточнив Гаян. — Але ж так йому буде краще, хіба ні?
— Краще, — Айну гірко зітхнув: — Авжеж. Ну то… йдемо звідси? Зараз я трохи перепочину, і йдемо з цього дурного Труада, — він позіхнув, — додому.