Не можна випустити з уваги й ту невеличку групу персонажів, яким дослідники приписують допоміжну функцію. Це — вже неоднораз згадані Бартові, або Сіра Барта, за чиєю допомогою, власне, і відбувається процес обміну одних цінностей на інші. Дехто вважає вартових уявними постатями, ще напівмагічного характеру, інші ж ладні ототожнити їх із цілком реальною сектою повоєнного часу, що кликала себе Винищувачами Чудовиськ.
На самому початку цієї роботи ми поставили питання стосовно походження уявлень про Сіру Барту. Нині спробуємо висунути гіпотезу, котра могла би запропонувати адекватне пояснення в рамках символічного характеру оповідей періоду переходу.
Як ми щойно зазначили, світ в уявленні архаїчної людини містив у собі хаотичне начало, яке було водночас і постійною загрозою руйнації, і важелем здійснення магічного впливу. Магія була можливою саме тому, що світ в уявленні наших пращурів ще не остаточно кристалізувався, ще не застиг у своїй незмінній формі. Такий світ мав свої переваги, проте в ньому неможливий ні науковий, ні технічний розвиток. А отже, хаос мусив поступитися місцем космосу.
Ця зміна була неминучою, однак навіть коли свідомість радо погоджується на нові правила, безсвідоме ще деякий час живе за колишніми орієнтирами. Як це завжди буває в часи психологічної кризи, безсвідоме породжує символ, який допомагає людині адаптуватися. У даному випадку йдеться про символ нової сили, котра стала на межі хаосу й космосу. Назвімо цю силу Логосом.
Мова тут саме про раціональну компоненту колективних уявлень, яка дозволила людству відмежуватися від безладу. Тож обраний образ був цілком адекватним: Логос-сторожа, що бартує кордон між дійсним та уявним, не дозволяючи перетинати його під загрозою втрати власної ідентичності.
Нехай ця гіпотеза — лише одна з багатьох, вона, однак, дозволяє зробити ще одне припущення. Замкнувшись мурами раціональності, ми відмежувалися від того живильного джерела, котре напувало нашу підсвідомість здатністю до творення символів, а отже, і самоцінного сенсу існування.
Так, ми зрештою отримали свій технічний прогрес. Та чи знає хто, чим за нього заплачено?
Облудне осіннє сонце влаштувалося на ґанку, по-котячому випроставши натомлене проміння на кособокому ослінчику. Чоловік на лаві зосереджено майстрував щось із дерев'яної цурки; на встелену жовтим листям долівку сипалися дрібні білясті тріски. Поряд, обхопивши коліна, сидів хлопець, уже майже півпарубок, із розкуйовдженою хвилястою чуприною та не по-дитячому примітливим поглядом з-під пухнастих чорних вій. Старший чоловік гмукнув у відповідь на якусь свою мовчазну думку, тоді коротко зиркнув угору — туди, де на вершечку одного з пагорбів бовваніла біла кам'яниця з колонами при вході.
— Як гадаєш, він повернеться?
Хлопець заперечно хитнув головою. Чоловік ретельно обтрусив тирсу з патичка, оглянув його на світло і знову заходився відтинати зайве.
— Перебендя, — зітхнув він, не піднімаючи очей від роботи. — Як і твоя мати.
Малий звернув на чоловіка уважний незворушний погляд:
— Ти ніколи не розповідав про це.
Той кивнув; обличчя його на мить напружилося, наче прихоплене судомою, різак колупнув дерево, лишаючи на ньому глибокий рівний слід.
— Так. Хочеш знати?
Хлопець відвернув погляд, задивившись на брунатні схили, ще деінде встелені зеленими латками.
— Вона пішла геть із Евдейї, щойно ми вирішили побратися, — не чекаючи на відповідь, проказав чоловік. — її мати — твоя бабця — кажуть, була чаклункою. Та хто її зна? Вона дуже вчасно сконала, відтак не мусячи нічого тлумачити… Отож, твоя бабця їй напророчила, що вона помре за рік відтоді.
— Чому? — стиха запитав хлопець.
Тесля прикусив губу, придивляючись, де зробити наступний надріз.
— Та… Вона мусила згинути ще немовлям, але чаклунка віддала свій чарівний дар якомусь наче… вартовому, придбавши для своєї дочки повних вісімнадцять років життя. Ані дня довше. Щойно дізнавшись про це, твоя мати чкурнула звідси світ за очі.
Малий замружився:
— Так. Авжеж. І що?
— Так от, я гадаю, — тепер чоловік оздоблював цурку кільцем акуратних трикутних зарубок, — що мова була зовсім про інше. Гадаю, що мамця просто хотіла відіслати її подалі з Евдеиї. Подалі від мене.
На хвильку запала мовчанка. Звіддалік пролунав низький гук храмового рога — попри відсутність жерця-перебенді, служба вершилася вчасно і справно. Хлопчик щільніше загорнувсь у повстяну камізельку, наче йому зненацька війнуло холоднечею.