— Я збагнув це потім, — зрештою проказав чоловік, — коли вже нічого не можна було заподіяти. І відтоді все думаю: а чи варто було її шукати? Може, нехай би жила собі десь там, за крайсвітом?
Він зітхнув, піднявши погляд на малого:
— Але тоді в мене не було б її. І не було б тебе, — він знов узявся обтесувати цурку, хоч вона вже була ідеально гладенькою. — Тільки може… може, вона була б тоді жива.
— А як же пророцтво? — безбарвно запитав хлопець.
— Та як… — чоловік далі не зводив погляду від цурки. — Я знайшов її аж у Бедестані. Коли ми дістались Евдейї, коли побралися, їй уже було вісімнадцять. І нічого лихого не сталося. Вона тоді мовби повернулася до життя, — чоловік гірко посміхнувся: — Ми були щасливі тоді. Занадто, мабуть, щасливі… Не минуло й року, як вона померла. При пологах.
Хлопець звернув до батька погляд, в якому світилося розуміння, а десь за ним — ледь стримуваний ляк.
— Ти… навіщо мені це розповідаєш, тату?
Тесля знизав плечима:
— Ти мусиш знати, хіба ні? Тобі від матері лишилася хіба ота ковдра, яку ти так собі вподобав. Ти не знаєш більше нічого. Я не розповідав. А ти не запитував.
Хлопець кивнув, опустивши очі додолу. Сонячний промінь ковзнув із його темних кучерів, лишивши обличчя малого в затінку й освітивши натомість руки батька, патичок і блискуче лезо. Чоловік так сильно стискав різак, що йому аж побіліли кісточки на пальцях. Цурка позбулась іще кількох рівнесеньких трикутних шматочків.
— Я собі думав, ти будеш мучити мене питаннями. Та ти жодного разу не спитав про свою матір. Це дуже дивно, Олах.
Малий ледь чутно зітхнув:
— Так. Я чекав, доки ти сам розкажеш.
Тесля затримав руку з різаком у повітрі.
— Тобто?
Олах безпорадно знизав плечима. Він не знав, як пояснити батькові, що розказана історія не була для нього новиною. Невідь-як, але ось щойно вона вбралась у плоть слів, та не більше. Він знав її завжди.
Його мати померла, звісно… Але та дівчинка, котра тікала від щастя, тікаючи від смерті — він знав, її шлях іще не завершено.
— Олах! — вимогливо покликав чоловік: — У чому річ?
Малий мовчав.
— Та говори ж нарешті! — вибухнув Кей. Різак й обтесаний патичок порснули врізнобіч. — Ну?! Я розповідаю тобі про смерть твоєї матері, а ти сидиш мов колода й вухом не ведеш!
Олах зіскочив з лави, стискаючи кулаки. Його трусило мовби у пропасниці.
— Чого ви хочете від мене? Вона бажала позбутися чужої жертви, ти — власної провини… Чи не занадто, як на мене одного? Хіба я не можу жити своїм життям?!
Кей приголомшено мовчав, розглядаючи сина, який зненацька обернувся на якогось страшного чужинця. Шалено схожого на власну матір, котрої ніколи не бачив… Невідь-як, але Кей знав, що так буде. Він не зміг втримати матір, не зупинити йому й сина. Що ж… А чи варто?
Олах судомно зітхнув, озирнувши враз посіріле обличчя батька.
«Я не зможу жити так! Розумієте? — волало щось зле й гордівливе десь глибоко під сподом сумління: — Я піду з Евдейї! Назавжди! Сьогодні ж, доки не догорів день!»
Надвечір Барт вибрався на ґанок, аби випити там гарячого чаю й помилуватися сутінковими краєвидами. Що-що, а от милуватися він умів цілком професійно, відзначаючи сполучення кольорів, прозору глибінь перспективи, вдалу побудову композиції. Вечір над хутором був досконалим, а досконалість — Барт замислився, сьорбаючи чай, — не може бути безглуздою. Його приятель Натан Вара обов'язково приплів би до того якесь лунке тлумачення, про яке гарно посперечатись увечері й забути над ранок…
— Читаєте? — запитав хтось поряд. — Ну і як вам?
То був Гуч, який нечутно піднявся стежиною й ниньки став позаду, позираючи гостеві через плече.
— Даруйте? — здивувався художник. — Читаю — що?
Дід знизав плечима й кивнув на краєвид, над принадами якого Барт щойно розмірковував.
— Справді?! — Барт скептично вигнув брову: — А що там написано? Щось не збагну: чи то мова іноземська, чи то просто недбалий почерк?
Гуч хитро вищирився і, обійшовши лаву, присів поряд з гостем:
— Та чого ж, почерк цілком каліграфічний. От лише мова… Вивчати її треба до скону, та й то не поспієш… Вільно розмовляють нею лише боги. Знав я одного, так той якось зізнався, що він неписьменний. Я ще довго не міг збагнути, у чому річ, і лише потім допетрав: їм ні до чого наші книжки, їхня книга — он-во навколо, як гарно розгорнулась…