Барт іронічно пирхнув. Старий, значить, із богами знається, а ті йому щиросердо жаліються на свої негаразди… Дуже симптоматично.
— А ви, як, — усміхнувся художник, — можете щось прочитати?
Дід насупився:
— Та… лише якісь кілька слів. Тяжка то грамота…
— Ну і?! — зацікавився Барт: — Давайте хоч кілька слів!
— Це буде дуже приблизний переклад, — попередив Гуч.
— Та переб'юся!
— Ну… — старий примружився, придивляючись. — Отже, десь таке:
Барт ледь не вдавився схололим чаєм:
— Ви жартуєте?! Оце таке там написано?
— Я ж казав, — засоромився дід, — тільки приблизно…
Барт Антолій уважно озирнув виднокрай, де між темними хвилями гір сочилися густі бурштинові потоки сутінкового сяйва. А що? Це дійсно можна було прочитати таким чином.
— А де ви навчилися цієї… грамоти? — обережно поцікавився Барт.
Гуч звів на гостя дивний тяжкий погляд, мовби митник на кордоні, роздумуючи, чи можна пускати подорожнього на той бік.
— Та тут неподалік, — нарешті промовив він, дістаючи з просторих кишень капшук і люльку.
Натоптавши чубук, Гуч дмухнув рясним сизим димом, в якому чулися пахощі яблук, меду і ще чогось невимовного. Барт заздрісно повів носом. Гуч, глузливо глянувши на нього, почвалав до хати й невдовзі приніс звідти ще одну люльку.
— Тримайте, — запропонував він. — Ми звемо цей димок «аромат Єрухалому». На згадку.
— Про місто снів себто? — уточнив Барт.
Старий Гуч раптом розплився в широчезному бандитському вищирі:
— Авжеж… Тільки згадка й лишилась.
— А ви там були, чи що? — спитав Барт, очікуючи на чергове казкове одкровення.
— Та ні, не встиг, — стенув плечима дід: — Він швидше завалився, ніж я зібравсь у мандри… Правда, малий Олах мені оповідав, що його мамця якось туди нагодилася… Хороший був хлоп, тямущий. Він ще, як виріс, подався до Труада вчителювати. Книжок повно розумних награмузляв: виправдання чогось, засудження чогось, критика іще чогось…
— Це ви, чекайте, — захоплено перервав його Барт, — це ви, часом, не про Олаха Труадського, легендарного декана тамтешнього Університету й автора кількох філософських трактатів?
— Та певно, що про нього, — ствердно кивнув дід. — Завжди казав, що він далеко піде.
— Але… але ж Гуч! Це було, либонь, майже сім століть тому!
Гуч тяжко зітхнув, запустивши долоню в сиві вихри:
— Е-е-ех… Час як біжить!
Барт ледь не застогнав від стримуваного реготу. Старий був просто неперевершений.
— До речі, — лукаво усміхнувся той, — він як заїжджав до нас на гостину, залишив мені ковдру — оту якраз, що у вас у кімнаті. Казав, що вже має вдосталь добрих снів і бажає щось на зміну… Вона була ще його материна. Гарна, правда?
Художник урвав мовчазний регіт, сторожко глипнувши на господаря. Легенди легендами, та коли одну з них підкидають тобі в ліжко… Якось наче незатишно від того.
— А що вона робить, та ковдра?
— Робить? Та нічого. Правда, Маалех якось казав, що то — «справжня річ». Що це значить — не питайте…
— Маалех? — усміхнувся Барт. — Так ви ще й з тим гостем знайомі?
Дід блимнув глузливо:
— Та довелося трохи. Коли ми втрьох, з Айну, прийшли в долину річки Ара…
— Стривайте! Айну — це ще той, котрий з Евдейї?
— Ага, — радісно кивнув Гуч. — Так от, Маалех провів нас на той бік, і там Айну звів місто, куди потім, як завалився Єрухалом, перебралися всякі біженці.
— Айну звів місто? — розгубився Барт. — Тут, у Хону?
— Та не зовсім у Хону. Кажу ж — на тому боці! І власне, не зовсім звів, а швидше — став містом. Знаєте, із тими богами поки знайдеш відповідне слово, десятим потом обіллєшся…
Барт ошелешено хитнув головою. Старий Гуч був, очевидно й однозначно, цілком божевільний. Одна казка — це ще дивацтво. Але отакий-от оберемок чудернацьких вигадок… І попереджали ж його! Не дивина, що бідний Натан так перейнявся!
— Мабуть, гадаєте, що старий Гуч посунувся глуздом? — скривджено, зате дуже точно зауважив він. — Правильно гадаєте. Хіба ж можна вірити дурному дідові?
Гуч тихо реготнув, мовби пригадавши тільки йому відомий дотеп:
— Віра не потребує доказів. Вона лише міцнішає, коли не мусить спиратися на очевидне.
Він звівся і, дружньо поплескавши Бартові по плечі, побажав приємних снів. Художник провів його зачудованим поглядом, а потім, закинувши ноги на огорожу, що оточувала ґаночок, затягнувся навдивовижу смачним димом. Згадка про Єрухалом, ясно ж як божий день…