Етюд був уже майже готовий, коли рибалка відклав свою роботу й заходився наново натоптувати люльку. Насилу давши раду своїм розмоклим сірниками, він задоволено затягнувся, випустив хмарку духмяного диму й хитро зиркнув у Бартів бік. Той аж стріпнувся, несподівано зустрівшись очима зі своєю мимовільною моделлю, і швидко відвів погляд, невміло вдаючи, що й думати не думав розглядати старого. Проте рибалка продовжував єхидно шкіритися до художника, мовби здогадуючись про його зніяковіння.
— Хороший день, чи не так? — ризикнув Барт заповнити незатишну мовчанку.
— Еге, — поважно кивнув рибалка, — нічогенький… Вам допомога не потрібна? Може, мені сісти лівим бортом? Щоб вам сонце в око не било — ач як вирячилося…
Художник здивовано пирхнув:
— Вирячилося… Це вже точно. Та, вельми вдячний, не треба пересідати. Я вже все, вважай, закінчив.
— А, ну чудово, бо я вже намірявся відчалювати. От лише гонорар від вас дістану — і до хати…
— Що, даруйте? — вразився Барт: — Ви сказали — гонорар?
— Аякже, — лукаво усміхнувся рибалка, — винагорода за використання моєї подоби. Що дивуєтесь — невже погана? Я її все життя, вважай, готував — для цієї нагоди…
Нарешті Барт збагнув, що старий бавиться з ним, немов хлоп'я — з дурним цуценям. Отак от, друже, не слід плекати нісенітну провину… Рибалка зареготав, та наскільки зичливо, що де вже тут ображатися.
— Та не лякайтесь, — весело порадив він. — Якби я хотів підзаробити, то возив би туристів на Лисий Острів і лишав би там. А потім віз додому — найщедріших. А з вас що взяти? Хіба попросити намалювати портрета — так ви все одно вже впоралися… Та раджу вам усе ж таки відкупитись — ну, як це, символічно. Щоби угода набула чинності.
— Угода?! — Бартові вже почало здаватися, що він таки проспав і нині додивляється свої химерні світанкові сни.
— Ну, звісно ж. Угода про використання копії, — терпляче розтлумачив рибалка. — Так, принаймні, чинять на острові Фаеллан.
Старий зітхнув і мрійливо задивився на млистий небокрай.
— Щось я не чув про такий острів. У всякому разі не в нас в Архаді.
— Еге ж, ви не чули, — кивнув рибалка. — Мабуть, тому, що острова Фаеллан не існує.
— Розкажете?
Рибалка лукаво зиркнув на художника:
— Скучили за мамчиними казками? Коли так, то гріх не розповісти…
…Мерла — саме так звали старого рибалку — від самого малечку пов'язав своє життя з морем. Воно й не дивно — усе узбережжя платило подушне цьому щедрому, але свавільному феодалові. Море годувало, але й вимагало особливої до себе шани; щоправда, із настанням купального сезону відступали навіть закони природи — рибалки починали пити граппу і крутити романи з туристками, які швидко п'яніли від вина й курортного сонця.
Мерла не був винятком, та одного дня він підчепив рибинку, яку витягти був не в змозі. Вона була танцівниця, носила лише червоне, пила граппу не розбавляючи й встигла вже тричі відмовити юному рибалці. Він приносив їй рожеві коралі та уламки давніх амфор, які встеляли дно Месабрської затоки. «Знайдеш цілу, — вуркітливо промовила вона, поклавши пишні перса та шинквас, — тоді й приходь…» Відтоді Мерла став запеклим нирцем, марнуючи дні й ночі у своєму човні, дно якого замість рибальського знаряддя встеляли замулені уламки минувшини. Злощасна амфора приходила до нього у снах, але не насправжки, та Мерла з властивою всім рибалкам упертістю не полишав пошуків.
Одного дня у своєму археологічному запалі він заплив надто далеко; спускався вечір, і Мерла, втомлений і розмачулений, мов пес у зливу, вже не ладен був плисти назад. Неподалік виднілися скелі, і Мерла, думаючи, що його віднесло до Лисого Острова, вирішив переночувати на березі. Та уявіть собі його зачудування, коли замість скелястого узбережжя, куди він ще змалечку вештався полювати на мідії, перед молодим рибалкою постала занедбана кам'яна гавань.
Рибалка ходив молом мов громом побитий, розглядаючи несподівану дивовижу. Це було невелике містечко, витесане зі скелі, різьблені арки, східці й балюстради здіймалися ошатними терасами, чиї витончені обриси свідчили про неабиякий митецький хист невідомих каменярів. «Невже ніхто не знає про це місце? — дивувався Мерла. — Бо, якби знали, — вирішив він, — тут би вже й клаптя не лишилося, вільного від туристичної параферналії…» Натомість тут було неймовірно порожньо. І неймовірно гарно, хоч і моторошно водночас.
Наче зачарований, Мерла рушив углиб містечка, йдучи засипаною піском бруківкою поміж ошатних колись будинків, з вікон яких нині визирало хіба пагіння дикого винограду. Та ось, коли Мерла розглядав кам'яного фонтанчика посеред круглої площі, у мертвій тиші покинутого міста пролунав звук чиїхось квапливих кроків.