За мить на площу вибігла дівчинка в гаптованій камізельці та явно завеликих на неї штанях. Вона рвучко роззирнулася, розкуйовдивши коротку витку чуприну, і швидко попрямувала до Мерли.
— Ви не знаєте, як тут швидше вийти до гавані? — відсапуючись запитала вона.
Мерла махнув рукою в бік узбережжя, та коли дівчинка налаштувалася бігти далі, він здогадався запитати:
— Зачекай! Що це за місце? Як зветься?
Вона зміряла його пронизливим поглядом темних очей:
— Фаеллан. Даруйте, я мушу бігти. Там корабель… боюсь, щоб не відпливли без мене.
— Корабель?! — вразився Мерла: — Який корабель? Там же немає жодних…
Проте дівчинка не слухала. Підкинувши на плече плетену сумку, вона чкурнула вулицею, і скоро стихло навіть відлуння її кроків. На якусь коротку мить Мерлі стало страшно, але він швидко переконав себе, що в гавані мусив бути човен чи катер, якого він просто не розгледів. Так чи інак, молодого рибалку блукання містом більше не вабило, тож він поспішив до узбережжя, аби влаштуватися на ніч у власному човні.
Йому вдалося навіть розвести вогник із плавнів та підсмажити собі на вечерю смугасту скумбрію. Потім Мерла довго сидів, споглядаючи вогонь, в якому, йому уявлялося, танцює жадана жінка, спалахуючи іскрами браслетів та пломеніючи злетами багряної сукні.
Прокинувся він удосвіта, коли над морем ще курилася сива вранішня мла. Покинуте місто спало сторожко, немов вартовий пес, прислухаючись та розплющивши одне око, тож Мерла, почуваючись не надто затишно, поспішив відшукати весло, аби плисти додому. Втім, місту таки вдалося затримати його на якусь хвильку. Розсунувши вчорашні знахідки, сповиті чіпкими зеленими водоростями, рибалка натрапив на те, чого ще вчора в човні не було. Амфора. До того ж, ціла. Хоча нині амфора трохи зблідла, обтесана хвилями, вона й досі залишалася мальовничою і поставною. Червона випалена глина з чорними фігурками бігунів… Така, ну майже така, приходила до Мерли в його бентежних снах. Але звідки вона взялась у човні?
Він роззирнувся, шукаючи невідомого благодійника, але навколо — та сама лунка порожнеча. І якесь немовби очікування. Тут уже Мерлина душа метнулась під п'яти, і він заходився веслувати так швидко, наче йому хвоста припалили. Відпливши трохи, Мерла озирнувсь, аби востаннє пересвідчитися, що місто йому не примарилось. Обриси Фаеллана ховалися в імлі, але на березі ще можна було розгледіти дві постаті — високий чоловік, чия статура здалася Мерлі напрочуд знайомою, обіймав за талію струнку жінку в червоній сукні…
— Отака історія, — підсумував Мерла. — Ну, і як вам?
Барт вищирився й поцілував пучки пальців, немовби нахвалюючи добірний частунок.
— Отож-бо… Так от, я тоді вирішив, що Фаелланові потрібні були мешканці. Настільки, що місто просто скопіювало мене і моє… сновиддя. Не забувши щедро за те віддячити.
Барт зачудовано хитнув головою.
— А жінка?
— Яка жінка?
— Ну, та, заради якої ви обнишпорили дно всієї Месабрської затоки!
— А, ця, — рибалка витрусив вулканічний попіл із жерла своєї титанічної люльки. — Вона, як виявилося, була повією, і та амфора була їй потрібна, як зайцю — бубон, — він зітхнув: — Проте мені приємно іноді уявити, що та, котра залишилась у Фаеллані, була саме такою, про яку я мріяв. Я не зміг більше потрапити на той острів… Може, то й добре — бо це ж як би я ділив її зі своїм двійником?
Перед тим, як розпрощатися зі старим, Барт Антолій подарував йому свою механічну запальничку, аби, за рибалчиною пропозицією, скріпити угоду. Старий зрадів подарунку, бо, як він стверджував, саме запальнички йому і бракувало.
Приїхавши додому, художник переніс месабрський ескіз на полотно. Але картину він так і не продав. Потім він жартував, що не має права на відтворення й розповсюдження чужої душі. За свою запальничку він придбав лише можливість домашнього перегляду й легенду про острів Фаеллан. Та й те, вважай, дісталося йому задурно.
Минуло кілька років; Гаян став старший, кощавість його поволі вичерпалась, але вихрастість, здавалося, лише примножилась, ховаючи від сторонніх глумливий погляд утаємниченого. Слід сказати, що за час служіння в храмі Гаян почав знаходити в щоденних відправах своєрідне задоволення. Промовляння завчених фраз, вважав він, допомагало як не очистити свідомість, то бодай покращити артикуляцію. Цим спостереженням він, природно, ні з ким не ділився.