Серед тижня ж вона зазвичай читала «Хатнього помічника Гільди» — видання, яке тоді, здавалося, можна було знайти у кожному домі. Та навіть і сьогодні хтось усе ще читає його, хоча після війни на зміну йому прийшли примітивніші жіночі журнали. Кілька днів тому один із них потрапив до моїх рук: дещо змінилося, проте більшість тем лишилися незмінними. Ті самі довгі історії, які розтягують на півроку (а врешті-решт все закінчується весіллям), ті ж корисні поради і та сама реклама швейних машин і ліків від варикозу. Власне, змінилися хіба що шрифти і ілюстрації до матеріалів. Раніше фігури господинь нагадували підставки для яєць, сьогодні ж — циліндри. Поради «Хатнього помічника Гільди» за три пенси мати читала уважно і повільно. Сидячи у старенькому жовтому кріслі біля каміна, поклавши ноги за залізну решітку, вона поглинала все — від першої сторінки до останньої: починала з довгих історій, потім переходила до коротких заміток, рубрики «Корисні поради», а насамкінець — реклама мазі «Зем-Бак» і відповіді на листи читачів. Поруч, біля вогню, грівся чайник з міцним чаєм. Одного числа журналу матері вистачало на цілий тиждень, а то й на довше. Іноді камінне тепло чи дзижчання зелених мух літніми вечорами навівали на неї сон, і вона починала дрімати, а тоді за чверть шоста підхоплювалася, кидала стурбований погляд на годинник — боялася, що не встигне з вечірнім чаєм. А з чаєм у нас ніколи не було затримок.
Тоді (якщо бути точним — до 1909-го) батько міг дозволити найняти собі помічника, тож залишав крамницю на нього, а сам виходив до нас: його руки, як завжди, були вкриті борошном. Мати припиняла нарізати хліб і зверталася до батька: «Прочитай молитву, якщо твоя ласка». Доки ми сиділи, опустивши голови, тато починав проказувати із серйозним виглядом: «Подякуємо ж Господу за всі Його дари — амінь». Трохи пізніше, коли Джо став дорослішим, читати молитву просили його. Мати ж ніколи не брала на себе такої відповідальності — це було виключне право чоловіків.
Ті літні вечори неможливо уявити без зелених мух. Наш будинок не вирізнявся відмінним дотриманням санітарних норм. У Нижньому Бінфілді було близько п’яти сотень будинків, і не більше десяти з них могли похизуватися окремою ванною кімнатою, а вбиральня була облаштована хіба що у п’ятдесятьох. Влітку на нашому задньому подвір’ї смерділо, як на смітнику. І всюди ці комахи. За обшивкою стін у нас ховалися таргани, десь за пічкою на кухні — цвіркуни, ну і борошняні хрущаки у крамниці. Тоді навіть такій доброчесній господині, як моя мати, комахи не здавалися чимось страшним. Вони були такою ж частиною кухні, як шафа для посуду чи качалка. Але були й інші комахи. У будинках за броварнею, де жила Кейті Сімонс, будинки кишіли клопами. Якби такі завелися у нас, мати померла б від сорому. Вважалося непристойним навіть знати, які клопи на вигляд.
Велетенських синіх мух, що налітали до комори і всідалися на сітку над м’ясом, відганяли криками: «Геть звідсіля!» Але вони також були божими створіннями, тож, окрім захисної сітки, з ними ніяким іншим чином не боролися. Я вже казав, що перші мої спогади — згадки про запах насіння, але сморід з ящиків зі сміттям теж надовго закарбувався у моїй пам’яті. Згадуючи кухню у батьківському будинку з кам’яною підлогою, пастками для тарганів, решіткою для каміна і пічкою, я завжди чую, як дзижчать зелені мухи, відчуваю, як смердить з відра для сміття і як тхне від старого доброго Молодчини. Є, певно, запахи і звуки значно гірші за ці. Вам, наприклад, яке гудіння більше до вподоби: мух чи бомбардувальників?
III
Джо пішов до Волтонської граматичної школи на два роки раніше за мене. Нас не наважувалися відправити туди, доки нам не виповнилося по дев’ять: до школи ми їздили на велосипедах, по чотири милі зранку і ввечері. Мати боялася, що нас зіб’є машина, хоча не так уже й багато їх тоді було на дорогах.
До цього ми кілька років ходили на заняття до пані Г’юліт. Тоді майже всі власники крамниць віддавали своїх дітей до пані Г’юліт, аби не опускатися до рівня публічної школи, хоча й знали, що вона була справжнісінькою самозванкою — ще гіршою за найбездарнішого вчителя. Було їй за сімдесят. Майже геть глуха, вона ледь могла розгледіти щось навіть у своїх окулярах. З приладдя мала указку, дошку і кілька подертих підручників. З дівчатами вона ще могла впоратися, хлопці ж сміялися з неї та прогулювали заняття. Якось зчинився страшенний скандал: один із хлопчиків заліз дівчинці під спідницю (тоді я ще не зрозумів, для чого він це робив). Пані Г’юліт цей інцидент вдалося приховати. За будь-яку провину вона погрожувала «розповісти про все батькові», та робила це вкрай рідко. Ми швидко второпали, що скаржиться вона на нас не надто часто, та й не становило жодної проблеми ухилитися від її довгої указки, якою вона замахувалася на нас.
Джо було вісім, коли він опинився серед гурту забіяк, які називали себе «Чорна рука». Заправляв там усім тринадцятирічний Сід Лавгроу — молодший син лимаря; до компанії також входили два сини інших власників магазинів, хлопчик на побігеньках з пивоварні і двійко хлопців з ферми, яким якось вдавалося ухилятися від роботи, щоб кілька годин побешкетувати з товаришами. Попри доволі простацький вигляд і говірку, цих дебелих фермерських хлопців у зашмульганих штанях прийняли до компанії, бо вони зналися на тваринах. Один із них, на прізвисько Рудий, міг голіруч упіймати зайця. Вгледівши тваринку, яка зачаїлася у траві, він кидався на неї, придавлюючи всім тілом. Синів торговців і робітників розділяла велика соціальна прірва, та років до шістнадцяти ніхто на це не зважав. У компанії було своє слово-пароль і ритуал посвяти — перш ніж стати одним із них, ти мав порізати собі палець і з’їсти хробака, а головне — всім виглядом демонструвати, який ти відчайдушний хлопець. Клопоту вони завдавали чимало: били вікна, ганяли худобу, збивали замки із дверей і мішками крали із садів фрукти. Інколи взимку, коли їм вдавалося позичити кілька тхорів, вони рушали на полювання — звісно, з дозволу фермерів. При собі завжди мали рогатки і палиці й постійно збирали гроші на пістолет (тоді він коштував близько п’яти шилінгів, але накопичити більше трьох пенсів ніяк не вдавалося). Влітку ходили рибалити і нишпорити по пташиних гніздах. Заняття пані Г’юліт Джо прогулював щонайменше раз на тиждень. Те саме йому вдавалося робити і під час навчання у Волтоні, хоч і дещо рідше — раз на два тижні. З ним у школі навчався син організатора торгів, який міг підробити будь-який підпис, а за пенні написати записку від мами про відсутність на заняттях через хворобу. Звичайно ж, мені до смерті кортіло приєднатися до «Чорної руки». Та Джо незмінно відмітав мої прагнення: казав, що їм не годиться панькатися з малечею.