Насправді мені хотілося просто з кимось порибалити. За вісім років свого життя я жодного разу не був на рибалці, хіба що грався у воді з сіткою, якою можна було впіймати тільки дрібний планктон. Мати боялася підпускати нас до води. Вона забороняла риболовлю — власне, як і все решту. Тільки тоді я ще не розумів, що батьки не бачать крізь стіни. Та мене збуджувала сама лише думка про те, як я вуджу рибу. Скільки разів я минав ставок на фермерському млині, спостерігаючи за тим, як десь у тихій заводі плещеться короп — тоді він здавався мені велетенським, — але зараз я думаю, що він був не більше шести дюймів завдовжки; він вистрибував на поверхню, виблискуючи на сонці, мов діамант, хапав якусь личинку і пірнав назад. Я міг годинами не зводити очей з вітрини крамниці Воллеса на Головній вулиці, де продавалися вудочки, рушниці та велосипеди. Зранку я прокручував у голові історії Джо про риболовлю: він розповідав, як робити наживку з хліба, як правильно закидати вудочку з поплавком, як гнеться ця вудочка, коли на гачок втрапить рибина. «Якась маячня!» — певно, подумаєте ви. Роздуми про гру світла і риболовлю... Звісно, комусь більше до душі мисливство і зброя, комусь — мотоцикли, літаки чи коні. Та є в цьому якась магія. Забракне слів, щоб усе до пуття пояснити. Якось одного ранку (це було в червні, а мені тоді було, мабуть, років вісім) я довідався, що Джо збирається прогуляти школу і замість занять вирушити рибалити, тож вирішив піти слідом за ним. Якимось чином він мене розкусив і заявив, коли ми одягалися:
— Навіть не мрій, що ми візьмемо тебе з собою. Спершу підрости! Ти лишаєшся вдома!
— Та я навіть гадки такої не мав. Зовсім.
— Авжеж! Ти думав, що ми візьмемо тебе у свою компанію.
— Ні, не думав!
— А ось і думав!
— Ні!
— А я кажу так! Ти сидітимеш удома. Нам більше робити нічого, як морочитися з клятою малечею!
Джо щойно вивчив слово «клятий» і тепер всюди його використовував. Якось це почув батько і так розлютився, що нагримав на брата, попередивши, що всю душу витрясе з нього, якщо ще раз почує таке. Проте, як завжди, обмежився тільки словами. Поснідавши, Джо взяв свій портфель і шкільний кашкет, сів на велосипед і поїхав «до школи» — на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай (так він робив щоразу, коли збирався прогуляти заняття). Коли ж настав час і мені йти до пані Г’юліт, я вийшов на вулицю і миттю чкурнув до провулку за будинками. Я знав, що братова ватага збирається на ставок біля млину, і мав намір піти з ними, хай би чого це мені вартувало. Хлопці, напевно, відгамселять мене, і я не встигну на вечерю — тож мати дізнається, що я прогуляв заняття, і тоді перепаде ще й від неї, та мені було байдуже. Мені до смерті хотілося порибалити з хлопцями. Довелося піти на хитрощі. Я дочекався, доки Джо дістанеться місця, і тільки тоді рушив туди ж, тільки іншим шляхом — стежиною за густими рядами кущів і дерев. До ставка мені вдалося підійти, перш ніж компанія мене помітила. Стояв теплий літній ранок. Ноги по коліна втопали у траві. Верхівки в’язів похитувались від легкого вітерцю, густе зелене листя шелестіло, наче розкішний шовк. Була дев’ята ранку, мені вісім, літо тільки починалося — довкола зелено, все ще квітне дика троянда, над головою пропливає мереживо білих хмаринок, десь на видноколі, на пагорбах, даленіють шапки лісів Горішнього Бінфілда. Та на все це я не звертав жодної уваги. Тільки й думав, що про зелений ставок і того коропа, хлоп’ячу компанію з вудочками і наживкою з тіста. Наче вони відкрили райський куточок і мені конче необхідно до них приєднатися. Нарешті я наблизився до них. Хлопців було четверо: Джо, Сід Лавгроу, хлопчик-кур’єр і ще один син власника крамниці — здається, його звали Гаррі Барнс.
Обернувшись, Джо побачив мене:
— От чорт! Малий припхався, — роздратовано сказав він і підійшов до мене, готовий надавати по потилиці. — Ти що, забув, що я тобі казав? Геть звідси, щоб і сліду твого не було тут!
У нас із Джо такий характер, що обидва готові кістками лягти, тільки б домогтися свого. Я зробив крок назад.
— Не піду.
— Ні, підеш.
— Йому треба надерти вуха, Джо, — підхопив Сід. — У нас тут не дитсадок.
— То ти підеш? — запитав Джо.
— Ні.
— Ну добре, хлопче! Добре-е!
І тут почалося. Він бігав за мною, даючи копняків. Та далеко від ставка я не тікав — кружляв берегом. Зрештою Джо наздогнав мене, повалив на землю, притис коліньми мої руки і почав крутити мені вуха — його улюблене заняття, яке я терпіти не міг. На очі наверталися сльози, але я не міг відступити. Мені так хотілося лишитися і порибалити з хлопцями! Неочікувано один із них зглянувся наді мною, підійшов до Джо і сказав, щоб той дав мені спокій, дозволивши зостатися. Тож врешті-решт я лишився з ними.
Хлопці мали із собою гачки, волосінь, поплавці, добрячий шматок хлібної м’якушки, а вудилища ми вирізали з дерева, що росло над ставком. Фермерський будинок стояв всього за дві сотні ярдів, тож треба було постійно пильнувати, чи не помітив нас старий Брувер — він дуже злився, коли ми тут рибалили. Не можу сказати, щоб ми йому якось заважали (воду із ставка він використовував лише для поливання), просто він ненавидів хлопчаків. Декому з компанії не сподобалось, що мені дозволили лишитися, і вони постійно повторювали, щоб я не стовбичив на світлі, бо нас можуть помітити, до того ж я ще замалий, аби тямити щось у риболовлі. Казали, що я тільки розганяю рибу, хоча шуму від мене було вполовину менше, ніж від решти. Насамкінець мене відправили в інший куток ставка, де геть не було тіні. Сказали, що я почну хлюпатися у воді й розлякаю всю здобич. У місці, яке мені дісталося, на улов марно було розраховувати. Я знав це. Просто відчував — інтуїція спрацьовувала, чи що. Та хай там як, я нарешті рибалив. Я сидів на березі, порослому травою; довкола літали мухи, у повітрі стояв різкий запах м’яти; я спостерігав за червоним поплавцем, що стирчав із зеленкуватої води, і попри зарюмсане обличчя почувався таким щасливим, як ніколи.
Бозна скільки ми там просиділи. Сонце підбивалося все вище і вище, ранок тягнувся повільно, і жоден із нас ще нічого не впіймав. Стояла спекотна днина, для клювання було надто сонячно. Поплавці лежали нерухомо. Ми вдивлялися у товщу води, ніби намагалися щось розгледіти у темному склі. Посередині ставка було видно кілька рибин, що плавали майже на поверхні; ось у траві під самим берегом промайнув тритон — піднявся і завмер, зіпершись на якийсь пагінець і не висуваючись із води. Але риба не клювала. Кілька разів хлопцям здавалося, що вони щось впіймали, — але щоразу помилялися. Час ішов, ставало дедалі спекотніше, мухи жерли нас живцем, а від берега віяло м’ятним ароматом, як із крамниці солодощів тітки Вілер. Поступово голод почав брати гору — здебільшого через те, що я не знав, коли пообідаю. Та я продовжував сидіти тихо як миша, не зводячи очей з поплавця. Хлопці дали мені ще один шматок хліба — змінити наживку, та я дуже боявся зчинити шум, витягуючи саморобну вудочку, і звинувачень у тому, що я розігнав усю рибу в радіусі п’яти миль.
Просиділи ми так години зо дві, аж раптом мій поплавець заворушився. Я був впевнений, що то риба. Певно, вона пропливала повз і випадково хапнула наживку, насаджену на гачок. Коли клює, ти це знаєш напевно. Це відчуття відрізняється від того, коли поплавець сіпається, бо ти випадково смикнув вудочку. І тут поплавець пішов під воду. Більше стримуватися я не міг і вигукнув:
— Клює!
— Не бреши, — відмахнувся Сід Лавгроу.
Та вже наступної миті сумнівів у цьому не було ні в кого. Поплавець пішов на дно — я все ще бачив червону пляму під водою і відчував, як волосінь у руці натягнулася. О боже, яке ж це відчуття! Волосінь тремтить, натягнута наче струна, а з іншого її кінця на гачку — рибина! Решта побачили, як вудочка дугою зігнулась у моїй руці, і кинулися до мене. Я витягнув свій трофей з води, і риба — велика й срібляста — пролетіла над нашими головами у повітрі. Цієї ж миті у нас вирвався дружний зойк: рибина зіскочила з гачка і впала в зарості м’яти, що росли на мілководді. Перевернутися їй не вдавалося — вона безпорадно лежала на боці. Джо стрілою стрибнув у воду, розплескуючи вусебіч бризки, і вхопив її обома руками. «Впіймав!» — вигукнув він і кинув здобич подалі у трав’яні хащі. Ми впали на коліна довкола, роздивляючись її. Нашим радощам не було меж! Бідолашна сіпалась, перекидалася; у сонячних променях її луска виблискувала всіма кольорами райдуги. То був велетенський карась — щонайменше сім дюймів завдовжки, і важив він десь із чверть фунта. Як же ми тішились і кричали, роздивляючись його! Аж раптом нас накрила тінь. Піднявши голови, ми побачили старого Брувера у своєму високому капелюсі (тоді всі носили такі — щось середнє між котелком і циліндром) і крагах з грубої шкіри; в руках він тримав дерев’яну палицю.