Выбрать главу

Ми принишкли, вмить відчувши себе маленькими куріпками, на яких от-от нападе яструб. Він обвів усіх нас поглядом. Вигляд у нього був зловісний — у Брувера майже не було зубів, а поголене підборіддя виступало вперед так, що його щелепи нагадували щипці для горіхів.

— Що це ви тут робите? — запитав він.

Звісно, було цілком зрозуміло, чим ми тут займаємося. Всі мовчали.

— Зараз я покажу вам, як рибалити у чужому ставку! — заволав він і кинувся на нас, розмахуючи палицею.

«Чорна рука» злякалася і кинулась навтьоки. Вудочки і мій трофей ми залишили на березі. Ноги у Брувера були вже не ті, що замолоду, тож він не міг швидко бігти, та все ж він встиг кілька разів вперіщити, перш ніж нам вдалося втекти на безпечну відстань — до середини лугу. Він кричав, що знає наші імена і неодмінно поскаржиться батькам. Я біг у хвості ватаги, тож більше за всіх дісталося саме мені. Коли ставок лишився далеко позаду, я побачив, що мої ноги рясно вкриті червоними смутами.

Решту дня я провів з хлопцями. Вони ніяк не могли вирішити, приймати мене до свого товариства чи ні, та поки що дозволили лишитися. Хлопцю з броварні, який знайшов якийсь привід відпроситися на ранок, був час повертатися назад. Решта ж пішли тинятися далі, як це часто роблять підлітки, коли весь день проводять на вулиці далеко від домівки, та ще й без дозволу. Це був мій перший справжній похід з хлопцями — зовсім не схожий на ті, в які нас водила Кейті Сімонс. Пообідали ми на околиці міста, у сухій канаві в заростях дикого фенхелю, серед старих консервних бляшанок. Хлопці поділилися зі мною своєю їжею, а Сід Лавгроу дав комусь пенні — зганяти за пляшкою «Монстра». Було неймовірно спекотно, у повітрі стояв різкий запах фенхелю, газований напій викликав відрижку. Потім ми попленталися запилюженою стежиною до Горішнього Бінфілда — здається, я там не бував до цього. Тоді я вперше побачив буковий ліс з листяним килимом під ногами і гладенькими стовбурами, що здіймалися так високо, що птахи на верхів’ях здавалися маленькими цятками. У ті дні можна було гуляти в лісі де завгодно. У садибі більше ніхто не жив, фазанів охороняти не було кому, тож у кращому випадку зустріти тут можна було хіба що хурмана на возі з деревиною. Знайшли зрізаний стовбур — кільця на ньому нагадували мішень, і ми почали жбурляти в нього каміння. Тоді хлопці взялися за рогатки і почали цілити у птахів, а Сід Лавгроу вихвалявся, що підбив зяблика, але він застряг десь між гілками нагорі. Джо сказав, що Сід бреше, і вони ледь не побилися. Потім ми спустилися на дно вапнякового видолинка, встеленого сухим листям, і стали кричати, щоб почути власне відлуння. Хтось вигукнув якесь непристойне слово, і всі миттю підхопили, демонструючи один поперед одного, як уміють лаятись, а з мене кепкували, бо я знав тільки три лайливі слова. Сід заявив, що знає, звідки беруться діти — сказав, що все відбувається так само, як у кроликів, от тільки людське немовля з’являється з пупа матері. Гаррі почав видряпувати на стовбурі якесь слово, але йому це швидко набридло. Тоді ми пішли до сторожового будиночка. Ходили чутки, що десь неподалік є ставок з величезною рибою, але ніхто ніколи не наважувався заходити на територію садиби, бо в сторожовому будиночку жив Годжес, який міг надавати добрячих стусанів. Коли ми проходили повз, він копирсався на своєму городі. Ми наговорили йому купу зухвалих речей, доки він не відігнав нас, а тоді пішли до Волтонської дороги дражнити візників, ховаючись за кущами, куди не сягав батіг з воза. Неподалік був старий кар’єр, який згодом перетворився на заросле кущами ожини сміттєзвалище. Там здіймалися цілі гори старих залізних бляшанок, рам для велосипедів, дірявих каструль і розбитих пляшок, крізь які вже проріс бур’ян. Десь годину ми копирсалися в цьому непотребі, забруднившись з голови до п’ят, витягаючи з купи сміття рештки залізної огорожі — і все через те, що Гаррі Барнс божився, що за сто фунтів старих залізяк коваль з Нижнього Бінфілда дає шість пенсів. Потім Джо натрапив на покинуте гніздо дрозда у кущах ожини — з нього виглядали пташенята, на яких ледь пробивалося перше пір’ячко. Після довгих сперечань ми взяли тих пташенят і почали жбурляти в них камінням, доки не забили. Їх було четверо, тож кожному дісталося по жертві. Надходив час вечері. Ми розуміли, що старий Бровер свого слова дотримає і вдома нас як слід відгамселять, та голод був дужчим за інстинкт самозбереження. Нарешті ми дісталися своїх домівок, по дорозі вчинивши ще один бешкет, кинувшись з палицями за щуром, а за нами, несамовито лаючись, бо ми витоптали його грядки з цибулею, погнався старий Беннет — начальник залізничної станції, який навіть вночі копирсався на своєму городі.

Пройшовши миль з десять, я зовсім не відчував втоми. Весь день я хвостиком бігав за хлопцями, намагаючись робити все разом з ними, а вони дражнили мене, називали «малюком», та я старався не хнюпити носа. Мене сповнювало дивовижне почуття, відоме тільки чоловікам. Я зрозумів, що більше не дитина. Тепер я хлопець. Нарешті. Яке ж це приємне відчуття: усвідомлювати, що можеш піти будь-куди, сховатися так, щоб батьки тебе не знайшли, ганяти щурів, вбивати птахів, кидатися камінням, дражнити візників і лаятися, поки не захрипнеш. Це потужне відчуття власної сили і усвідомлення того, що тобі до снаги геть усе, що немає нічого неможливого — варто лише порушити правила і вдатися до агресії. Білий пил на дорозі, вологий від поту одяг, аромат фенхеля і дикої м’яти, непристойні слова, кислуватий сморід сміттєзвалища, смак газованого напою і відрижки після нього, забите пташеня, відчуття, як рибина смикається на гачку — ось воно. Дякую тобі, Господи, за те, що я чоловік. Жодна жінка не здатна відчути бодай щось подібне.

Звісно ж, старий Брувер свого слова дотримав і про все розповів нашим батькам. Тато не на жарт розлютився, виніс з магазину ремінь, погрожуючи «всю душу витрясти» з Джо. Та Джо не так уже й просто було втримати, тож зрештою від батька йому перепало лише кілька добрячих копняків. Та наступного дня його відшмагав тростиною директор граматичної школи. Я теж намагався опиратися, та мені бракувало сил, тож матері нічого не вартувало вхопити мене, перегнути через коліно і відлупцювати ременем. Тож того дня мені перепало тричі: від Джо, від Брувер а і від матері. Наступного дня хлопці вирішили, якщо я хочу стати повноцінним членом банди, мені слід пройти «випробування» (це слово вони взяли з книжок про червоношкірих). Вони наполягали на тому, що, перш ніж проковтнути хробака, я маю його як слід розжувати. Заздрячи, що мені, такому малому, єдиному вдалося щось впіймати у тому ставку, вони зрештою зійшлися на тому, що не такою вже й великою була моя рибина. Зазвичай у ході подальших обговорень улов постійно збільшується в габаритах. У моєму ж випадку сталося навпаки — договорилися до того, що мій короп зменшився до розміру пічкура.

Але для мене це не мало жодного значення. Я ж рибалив! Я бачив, як мій поплавець пішов під воду, відчував, як рибина натягує волосінь. І хай би що вони казали, цього вони у мене забрати не могли.

IV

Щодо подальших восьми років — до часу, коли мені виповнилося п’ятнадцять, — практично єдине, що я пам’ятаю, це риболовля.

Не варто думати, що я нічим іншим не займався. Просто зі спогадами про минуле завжди так: якісь події закарбовуються у пам’яті яскравими плямами, затьмарюючи решту. Я припинив свої заняття з тіткою Г’юліт і пішов до школи. У мене з’явився шкіряний наплічник, чорний кашкет з жовтими смутами, перший велосипед і набагато пізніше — перші довгі штани. Мій перший велосипед був із зафіксованим переднім колесом — моделі з «вільним» колесом тоді були дуже дорогими. Спускаючись згори вниз, я витягував ноги вперед, дозволяючи педалям вільно крутитися. Типова картина початку XX століття: хлопчик на велосипеді летить з пагорба, відкинувши голову назад і розкинувши ноги. Граматичної школи я боявся до смерті через залякування Джо старим Віскерсом (насправді ж його звали Віксі) — директором з лицем, як у вовка, один тільки зовнішній вигляд якого вселяв страх. У дальньому кутку класної кімнати він тримав запас тростин у скляній шафці, якими іноді розмахував, лякаючи всіх. Та у школі справи в мене пішли на диво непогано. Я ніколи й подумати не міг, що можу бути розумнішим за Джо: він же на два роки старший за мене і з самих пелюшок знущався наді мною. Але він був ще тим ледащом. Щотижня йому перепадало від старого Віскерса, і він так і продовжував пасти задніх до самого кінця шкільних років. У другому семестрі я отримав нагороду з арифметики і ще з якогось загадкового предмету, який загалом полягав у тому, що ми засушували рослини, а називалося це «природознавством». Коли ж мені виповнилося чотирнадцять, директор почав вести мову про подальше навчання, зокрема в університеті в Редінгу. Батько покладав на нас із Джо великі надії, і думки про мій вступ до «коледжу» не давали йому спокою. Він буквально вбив собі в голову, що я маю стати шкільним вчителем, а Джо — ведучим аукціонних торгів.