Та насправді вони там були. Просто не знайти такого місця, де б вони не літали. Гревітт відганяв їх шкіряною смужкою, прив’язаною до палиці, — нею він міг дотягнутися практично будь-куди, одним різким ударом прибиваючи комаху. Іноді доводилося повертатися ні з чим. Та, як правило, варто було розвернутися до дверей, як він вигукував:
— Агов! Піди-но подивися на задньому дворі. Може, якусь і знайдеш.
Вони роїлися всюди. Двір Гревітта був схожий на поле битви. Тоді у м’ясників не було холодильників. Мухи, до речі, довше жили у тирсі.
Личинки бджіл теж годилися, але для того, щоб нахромити їх на гачок, треба було спершу підсмажити. Як тільки хтось знаходив нове бджолине гніздо, пізно ввечері ми туди вирушали, заливали його скипидаром, а дупло щільно замазували багнюкою. На ранок всі бджоли були мертві, тож лишалося тільки як слід потрусити гніздо і зібрати личинок. Траплялися випадки, коли ми десь давали маху (не туди заливали скипидар абощо), і тоді відколупаєш багнюку, а з дупла виривається і летить на тебе рій розлючених бджіл. Не можу сказати, щоб ми зазнавали надто серйозних травм, та тікали так швидко, що можна було секундоміром заміряти час. Найкраща ж приманка, особливо для головня, — це коники. Їх просто чіпляєш на гачок, без грузила, і розмахуєш вудочкою над поверхнею води. Та зловити більше двох-трьох коників за один раз вдавалося нечасто. Непросто назбирати і зелених мух (їх найбільше полюбляє ялець), особливо погожої днини. Чіпляти на гачок їх треба тільки живими, щоб тріпалися. Взагалі-то ялець і на бджолу ловиться, але спробуй насадити на гачок живу бджолу.
Боже, яких тільки приманок у нас не було! У хід йшло все: хлібне тісто, яке попередньо розмочували у воді (його використовували з домішками: сиром, медом, зернами анісу), варена пшениця (досить непогано для плітки), для пічкура — червоні хробаки (їх завжди можна було викопати з перегною), добували й інших черв’яків, зокрема смугастих (своїм запахом вони нагадують щипавок, і на них добре йде окунь). Загалом кажучи, окунь клює і на звичайних земляних черв’яків, от тільки тримати їх краще в моху, бо в землі вони помруть. Плітка також клює на коричневих мух, що рояться над коров’ячою гноївкою. Головня, кажуть, можна приманити і на вишню. Якось я на власні очі бачив, як плітка клює на родзинку зі здобної булочки.
3 16 червня (коли відкривався рибальський сезон) і до середини зими я постійно тягав за собою бляшанку з хробаками і мухами. Ми не раз сперечалися через це з матір’ю, та зрештою їй довелось поступитися — заборону на риболовлю зняли, а на Різдво 1903-го батько навіть подарував мені справжню вудочку за два шилінги. Джо ледь виповнилося п’ятнадцять, коли він почав цікавитися дівчатами, тож до риболовлі він охолов, називав її «дитячими забавками». Але було з півдюжини хлопців, які обожнювали це заняття так само, як і я. Оце дні були!
Нудишся у задушливій класній кімнаті, на вулиці спека, розпластавшись на парті, слухаєш монотонне бурмотіння Бловерса — то про предикати, то про суб’юнктиви, а в голові тільки й думки, що про затон за Барфордською греблею, зелень води під гілками верби і яльця, який повільно пропливає повз. А тоді, відразу після чаю, шалений ривок на велосипедах до Чемфордського пагорба, а звідти вниз до річки, аби встигнути порибалити бодай годину, доки не сіло сонце. Тихий літній вечір, ледь чутні сплески, що долинають від загати, кола на воді, комахи, що мало не жеруть тебе живцем, і табунець яльця, що в’ється біля гачка, та ніяк не клюне. З яким захопленням я вдивлявся у чорні спинки тих рибин, сподіваючись і благаючи Бога (так, я буквально молився), щоб одна із них проковтнула приманку, доки все довкола не огорнули сутінки. А тоді завжди починалося те саме: «Ще п’ять хвилин», а потім знову: «Тільки п’ять хвилин», і зрештою ти мав котити свого велосипеда додому, бо за їзду без ліхтаря могли добряче всипати. А яке щастя було на канікулах піти на весь день на річку, взявши із собою варених яєць, хліба з маслом, пляшку лимонаду і плавати, рибалити, доки нарешті не пощастить щось упіймати. Поверталися додому ми вже поночі, руки брудні, і такі голодні, що по дорозі доїдали хліб для приманки, що вже був з душком. Мати категорично відмовлялася готувати рибу, яку я приносив додому. З річкової риби вона визнавала тільки форель і лосося, решта ж була для неї «непотребом». До речі, краще за все запам’ятовуються рибини, яких так і не вдалося впіймати. Особливо ті величезні рибини, які ти так часто бачив, прогулюючись уздовж річки вихідного дня, але із собою не було вудочки. У неділю було заборонено рибалити на Темзі. Цей день був для «спокійних прогулянок» у чорному костюмі зі щільної тканини, до якого неодмінно треба було причепити білий комірець, який так натирав шию, що, здавалося, от-от відітне голову. Саме у неділю я побачив щуку завдовжки з ярд, що дрімала на мілководді біля берега, і ледь не прибив її, жбурнувши в неї каменюкою. Іноді біля очеретяних заростів на Темзі щастило побачити форель. Тут вони виростають до пристойних розмірів, але їх майже ніколи не вдається зловити. Подейкують, що кожен із тих диваків з посинілими від холоду носами, які будь-якої пори сидять на березі Темзи, кутаючись у теплі ковдри, готовий рік життя віддати за цю форель. Я не засуджую їх, аж ніяк, навпаки — чудово розумію, а в юності розумів ще краще.
Стільки всього тоді відбувалося! Приміром, за рік я виріс на три дюйми, вперше вдягнув довгі штани, отримав кілька нагород у школі, готувався до конфірмації, переповідав сороміцькі історії, взявся за читання, долучився до загального захопленнями білими мишами, колекціонував марки. Та згадую завжди саме риболовлю. Літні дні — це залиті водою луги, синь пагорбів на видноколі, затока під вербою та зелені озера. Літні вечори — це сплески риби на поверхні води, цвірінчання вечірніх птахів, що пролітають над головою, дим з люльок, набитих тютюном. Ви тільки зрозумійте мене правильно. Я не маю наміру воскрешати тут сентиментальні спогади дитинства. То все дурість. Якщо в когось це і виходить добре, то у старого Портіуса (мій товариш, колишній учитель, але про нього трохи далі). От хто вміє оспівувати поетичні роки дитинства. Іноді він зачитує рядки з книжок — наприклад, щось з «Люсі Грей» Вордсворта. Власних дітей у Портіуса немає. Правда в тому, що в дітях годі дошукуватися якоїсь поезії. Насправді, це малі виродки, які не набагато відрізняються від тварин, та тварини навіть на чверть не такі егоїсти. Хлопців мало цікавлять принади природи. Вони не милуються краєвидами, їм байдуже до квітів, хіба що якісь рослини згодяться як перекус, та хлопці не зможуть відрізнити одну рослину від іншої. Єдине, що зближає хлопців з поезією, це натхнення щось зруйнувати, прибити когось. Та попри це, дитинство для них — особливий час. Тільки тоді ти відчуваєш таку енергію, таке завзяття, яких більше ніколи не зазнаєш у дорослому житті, — роки, коли ти впевнений, що життя лише починається і все ще попереду.
У дитинстві я не вирізнявся приємною зовнішністю — солом’яне волосся стирчало стріхою, чуб спадав на лоба. Я не з тих людей, які ідеалізують своє дитинство, ба більше: не маю жодного бажання туди повернутися. Я давно охолов до більшості занять, які так мене тоді надихали. Тепер мені байдуже, чи трапиться ще колись нагода поцілити битою по м’ячу, і навіть не подумаю витратити бодай три пенси на жменю солодощів. Та от з риболовлею інша справа. Ця пристрасть засіла в мені глибоко і, вочевидь, надовго. Ви, певно, вважаєте мене йолопом, але мені — сорокап’ятирічному товстунові з двома дітлахами і будинком у передмісті — і зараз кортить взяти в руки вудочку і посидіти на березі річки. Чому? Та тому, що моя душа прив’язана до дитинства — не до мого власного дитинства, а до того світу, в якому я зростав і який сьогодні доживає свої останні дні. А риболовля була моїм улюбленим заняттям тих часів. Як тільки згадуєш про риболовлю, пам’ять відразу ж воскрешає речі, які більше не належать цьому світу. Сама лише думка просидіти цілий день з вудочкою на березі тихого ставка під вербою лишилася у довоєнних часах, у світі, в якому ще не було радіо, літаків, Гітлера. Навіть у назві нашої риби вчувалася якась безтурботність: ялець, краснопірка, плітка, верховодка, короп, лящ, щука, лин, головень. Звучить так мирно і надійно. Ті, хто вигадував для риби ці назви, ніколи не чули про кулемети, не жили у постійному страху перед агресором, не ковтали щохвилини аспірин, не знали, що таке кінотеатр, і не сушили голову над тим, як уникнути трудового табору.