— Голка! Голка! Нам потрібна голка!
Авжеж, вона не могла допетрати, чого ми від неї хочемо. Тож Ноббі вирішив, що його англійську іноземка зрозуміє швидше:
— Г-о-л-к-а! Є голка? Ота-ка!
Він спробував показати процес шиття руками. Повія помилково витлумачили його жести і ширше відчинила двері. Кінець кінцем нам вдалося пояснити, що нам потрібно, і голку ми зрештою таки отримали. Повернулися якраз до обіду.
Після трапези до загону заходив сержант — видивлявся, кого б відправити у наряд, та ми вчасно сховалися під копицею сіна. Щойно він пішов, ми запалили свічку, потримали над нею голку, доки вона нагрілася так, що стала аж червоною, а тоді зігнули її, зробивши гачок для вудочки. У нас не було інструментів, тож ми добряче обпекли собі пальці. Далі взялися за волосінь. Тонких ниток теж ні в кого не було, та в одного товариша ми таки надибали котушку з добротними нитками для шиття. Йому ніяк не хотілося з нами ділитися — довелося віддати цілу пачку цигарок. Нитка була затонка, тож Ноббі склав її втроє і, закріпивши цвяхом на стіні, обережно сплів докупи. Тим часом я, обійшовши все село, знайшов корок, зробив посередині отвір, встромив у нього сірника — от і поплавець! На селище опускалися сутінки, надходив вечір.
Основне ми вже мали, непогано було б ще розжитися повідком з кишки. Довго не могли придумати, де б його дістати, аж раптом сяйнула думка про санітара з госпіталю. У нього не було кетгуту для зашивання ран, та ми подумали, що він може знати, де його взяти. А коли запитали, виявилося, що він тримає моток з хірургічними нитками у своєму наплічнику (певно, поцупив з якогось іншого госпіталю). Кетгут був старим і розлізся на шматки по шість дюймів завдовжки кожен. І за це нам довелося віддати ще одну пачку цигарок. Як тільки сіло сонце, Ноббі розмочив їх у воді і міцно зв’язав. Тепер у нас було все необхідне: гачок, вудочка, волосінь, поплавець і поводок. Хробаків можна було накопати по дорозі. Нарешті! Ставок з окунями буде нашим! Вони так і просяться до рук. Ми були настільки збуджені, що навіть забули зняти черевики перед тим, як лягти подрімати. Вже завтра! Якби війна відпустила нас бодай на один-єдиний день! Ми твердо вирішили, що втечемо на цілий день відразу ж після ранкової перевірки, навіть якщо ввечері на нас чекатиме найжорстокіше покарання.
Напевно, ви вже здогадалися, що було далі. Під час ранкової перевірки нам наказали зібрати речі і за двадцять хвилин бути у строю. Дев’ять миль ми пройшли пішки, а тоді нас посадили на вантажівки і повезли на іншу ділянку фронту. На ставок під тополями ми так і не повернулися. Здається, трохи згодом рибу там перетруїли гірчичним газом.
Відтоді я навіть не згадував про риболовлю. Було не до цього. Війна, потім, як і всім, треба було мало не битися за роботу; згодом я отримав роботу, а робота отримала мене. Влаштувався у страхову контору, поповнивши лави молодих амбітних бізнесменів зі сталевою щелепою і непоганими перспективними — прямісінько з рекламних проспектів Кларкс-коледжу, а згодом перетворився на рядового працівника із зарплатнею у п’ять-десять фунтів на тиждень і напіввласною віллою у передмісті. Такі люди ходять рибалити не частіше, ніж біржові брокери збирати первоцвіти. Це їм не личить. Для них є інші види дозвілля.
Звичайно, щороку я на два тижні йду у літню відпустку. Самі знаєте, що це за відпустка: Маргіт, Ярмут, Істборн, Гастінгс, Борнмут, Брайтон. Можливі деякі відхилення від маршруту — все залежить від того, як цього року з грошима. З такою жінкою, як Гільда, головна розвага під час відпочинку — без кінця-краю вираховувати, на скільки шилінгів власниця пансіону надуває нас. А ще кілька разів на день повторювати дітям: «Ні, ми не можемо купити тобі нове відерце для піску». Кілька років тому ми відпочивали у Борнмуті. В один із днів вийшли всі разом прогулятися по пірсу — він там тягнеться на півмилі, а уздовж нього сидять рибалки з вудочками із дзвіночками та волосінню, закинутою на півсотні ярдів у море. Улову, певно, ніякого не було, та принаймні вони рибалили. Згодом діти знудилися, почали скиглити, просити повернутися на пляж; побачивши на гачку слизького хробака, Гільда заявила, що їй стало зле. Та я вперто продовжував зволікати час, щоб побути тут бодай ще трохи. Аж раптом задзеленчав один із дзвіночків, і рибалка почав змотувати волосінь. Усі повитріщалися на нього: спершу з’явилася мокра волосінь, потім грузило і нарешті велика пласка рибина (думаю, це була камбала). Вона тріпалася на гачку. Хлопчина кинув її на дошки пірса. Рибина билася, перекидаючись з одного боку на інший; краплі виблискували на її лусці; у повітрі стояв свіжий солоний запах. У цю мить всередині мене щось прокинулось.
По дорозі додому я, ніби між іншим, запропонував Гільді:
— Може, і мені якось сходити порибалити, поки ми тут...
— Що? Ти і рибалити? Джордже, хіба ж ти вмієш?
— Ти що, колись я був добрим рибалкою! — відповів я.
Гільда прозоро натякнула, що категорично проти, проте не змогла знайти вагомішого аргументу, ніж сказати, що не збирається дивитися, як я насаджую ті бридкі слизькі створіння на гачок. Тоді вона почала нарікати, що мені знадобиться безліч речей, які влетять нам в копійку. Одна тільки вудочка буде коштувати з десять шилінгів. Ви б бачили Гільду, коли мова заходила про гроші, вона просто скаженіла:
— Це ж треба таке вигадати! Витрачати гроші на казна-що! Яка дурниця! І як їм тільки не соромно брати десять шилінгів за якісь палиці, нехай навіть риболовецькі. Це просто здирство! До того ж у твоєму віці взагалі таким займатися ні до чого. Припини поводитися як дитина, Джордже!
Тоді до Гільди приєдналися діти. Лорна завела своїм писклявим голосочком: «Татку, то ти дитина?», а малюк Біллі, який тоді ще й усіх слів вимовляти не навчився, підхопив: «Татко-дитинка». Тоді вони почали кружляти довкола мене, брязкаючи своїми відерцями для піску і повторюючи:
— Татко-дитинка! Татко-дитинка!
Шмаркаті вилупки!
VI
Окрім риболовлі, були ще книжки.
Якщо у вас склалося враження, що мене цікавила тільки риба, ви помиляєтесь. Звичайно, риболовля завжди була на першому місці, та на другому — книжки. Мені було років десять чи одинадцять, коли я потягнувся до них — тобто читати мене ніхто не змушував. Тоді переді мною відкрилися нові світи. Я і зараз чимало читаю — за місяць можу проковтнути кілька романів. Типовий клієнт книгарні, поза увагою якого не залишається жоден з новеньких бестселерів («Добрі друзі», «Бенгальський улан», «Замок капелюшника» — перечитав усі), більше року був членом «Лівого книжкового клубу», а 1918-го, коли мені було двадцять п’ять, з головою поринув у літературу, що добряче вплинуло на мої погляди на життя. Та немає нічого кращого за ті перші відчуття, які переживаєш, гортаючи сторінки дешевих книжечок, що вмить переносять тебе у лігво бандитів, китайські опіумні курильні, острови Полінезії чи джунглі Бразилії. Найбільше я читав у період з одинадцяти до шістнадцяти років. Спершу тільки тоненькі щотижневі збірки оповідань для хлопчиків — ті, що з жахливим шрифтом і трикольоровою обкладинкою, а згодом дійшло і до справжніх книжок. Детективи про Шерлока Голмса, «Доктор Школа», «Залізний пірат», «Дракула», «Раффлз». Короткі оповідання Ната Гулда, Рейнджера Гала і цього малого... як там його ім’я — того, що писав про бокс з таким самим завзяттям, як Нет Гулд про перегони. Якби мої батьки були освіченішими, цей перелік доповнили б представники «пристойної» літератури: Діккенс, Теккерей та інші. До речі, у школі в нас намагалися запхати «Квентіна Дорварда», а дядько Ізекіль не покладав надій зацікавити мене Раскіним і Карлайлом. Але в нашому домі книжок майже не було — батько за все своє життя не прочитав жодної, крім Біблії і посібника з першої медичної допомоги, у мене ж бажання познайомитися із «серйозною» літературою виникло набагато пізніше. І я не шкодую, що все було саме так. Я читав те, до чого лежала душа, і з цих книжок я дізнався про набагато більше речей, ніж зі шкільних уроків.