Малеча вже була внизу — вмилися і вдягнулися вони зі швидкістю світла, як завжди, коли ванна кімната нікому більше не була потрібна. Поки я сідав до столу, вони сварилися: «Так, це ти зробив!» — «Ні, не я!» — «Ні, ти!» — «Ні, не я», і якби я не гримнув на них, вони, здавалося, ніколи не зупинилися б. Їх у мене двоє — Біллі, якому сім, і Лорна — їй одинадцять. Діти викликають у мене дивні емоції. Часто-густо мені навіть дивитися на них не дуже приємно. А їхні розмови ладні довести до сказу. Вони якраз у тому нудному шкільному віці, коли коло їхніх інтересів обмежується олівцями, лінійками та оцінками з французької. Та варто їм заснути, як у мені прокидаються геть інші почуття. Іноді, особливо літньої ночі, я можу довго стояти біля їхніх ліжечок і дивитися, як вони сплять, милуватися їхніми круглими личками, світлим волоссячком, ще світлішим від мого; в такі моменти я відчуваю щось схоже на те, про що йдеться у Біблії: «і він змилостивився». Тоді я здаюся собі старим сухим стручком з насінням, який не вартий і двох пенсів, єдиною місією якого було дати життя цим двом створінням та підняти їх на ноги. Та таке трапляється рідко. Здебільшого я відчуваю важливість свого існування як окремої особистості, розумію, що цей старий пес ще може дати жару, а усвідомлення себе дійною коровою для дружини та дітей не додає оптимізму.
Поснідали ми мовчки. Гільда, як завжди, занурилася у свої вічні роздуми на тему «Я не знаю, як ми далі житимемо!» — частково через ціни на вершкове масло, частково через те, що різдвяні канікули майже закінчилися, а ми ще мали заплатити п’ять фунтів за останній шкільний семестр. З’ївши варене яйце, я намастив скибку хліба мармеладом «Золота корона». Гільда постійно купує всіляку всячину. Коштує цей мармелад всього п’ять пенсів за фунт, а на обгортці дрібним шрифтом написано, що продукт схвалено, у складі міститься «певна частина нейтрального фруктового соку». Це мене розлютило — варто мені побачити напис зі згадкою про нейтральні фруктові соки, як я починаю цікавитися, на яких деревах достигають ці «нейтральні фрукти», де саме їх вирощують, доки Гільда починає сваритися. Не можу сказати, що у нас заборонено висміювати одне одного, але чомусь будь-які жарти стосовно її економності вона сприймає як особисту образу.
Я переглянув газету — нічого нового. Від Іспанії до Китаю люди продовжують вбивати одне одного, на залізничній станції знайшли відтяті жіночі ноги, а весілля короля Зогу[1] під питанням. Врешті-решт, десь близько десятої, я вийшов з дому, хоч і не планував робити цього так рано. Щойно я переступив поріг, як різкий порив вітру пройшовся по моїй оголеній шиї, і раптом я відчув, ніби вкритий липким милом з голови до п’ят — воно досі не обсипалося. Ще й вдягнувся не по погоді.
II
Чи чули ви про мою Елзмір-роуд, що в Західному Блечлі? Навіть якщо ні, то, напевно, бодай раз бували на одній з кількох десятків подібних.
Це гнітюче видовище поглинає цілі мікрорайони. Картина всюди однакова. Довжелезні ряди компактних будинків на дві родини — на Елзмір-роуд таких 212, наш — 199-й, всі ніби зведені за одним шаблоном. Усе це навіює смуток. Потинькований фасад, оброблені антисептиком ворота, акуратно підстрижені кущі бирючини по периметру, вхідні двері, пофарбовані зеленим кольором. На поштових скриньках таблички: «Лорелси», «Мертли», «Хоторни», «Мон Абрі», «Мон Репо», «Бель Вью». Серед півсотні таких будинків зустрінеться принаймні один, власник якого — соціопат, який наважився пофарбувати двері не зеленою, а синьою фарбою, і який, скоріш за все, закінчить у трудовому таборі.
Бридке відчуття того, що до шиї щось прилипло, добряче псувало настрій. Ніколи б не подумав, що така дрібниця так може позначитися на самопочутті. Просто в якийсь момент ти втрачаєш рівновагу — ніби посеред натовпу в тебе відклеїлася підошва. Того ранку я не мав ілюзій стосовно власного зовнішнього вигляду. Я чудово усвідомлював, яким мене бачать перехожі — погано вдягнений чоловік середнього віку з почервонілим обличчям і вставною щелепою. Такому, як я, ніколи не стати джентльменом. Навряд чи можна відразу ж здогадатися, що я агент зі страхування, але по мені за дві сотні ярдів видно, що займаюся торгівлею. Я ж вдягнений, як типовий представник нашого класу: давно вже не новий сірий костюм «у ялинку», синє пальто за п’ятдесят шилінгів, котелок, рукавичок немає. І стиль мій відповідає уявленням про те, як має виглядати людина, що заробляє на життя комісійними — трохи зухвалий. У ті рідкісні моменти, коли на мені новенький костюм, а між пальців — сигара, я ще можу зійти за букмекера чи власника пабу, коли ж виглядаю зовсім погано — за продавця пилососів, та здебільшого довколишні відразу ж розуміють, хто я.
«Цей, напевно, заробляє не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень», — сказали б ви, зустрівши мене. У матеріальному та соціальному плані я типовий представник Елзмір-роуд.
На вулиці, окрім мене, майже нікого не було. Чоловіків уже забрав автобус о 8:21, а жінки поралися на кухні. Іноді, коли є час і настрій просто прогулятися по району, поміркувати над тим, як тут живуть люди, все це викликає сміх. Зрештою, що можна сказати про Елзмір-роуд? Типова в’язниця з вишикуваними у ряд камерами. Довга лінія камер для тортур на кількох мешканців, в яких конають бідолахи із заробітком «не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень». Над ними знущається начальник, дружина виїдає мозок, а діти висмоктують останню краплю крові. Все це дурня про страждання пролетаріату. Сам я особливого співчуття до них не маю. Чи зустрічали ви колись різнороба, який би переймався через можливе звільнення? Такі люди страждають фізично, але закінчилася їхня зміна — і вони вільні. В таких халупах, як ці, ніхто ніколи не буває по-справжньому вільним — хіба що уві сні, уявляючи, як шефа на дні ями завалює купою вугілля.
Головна проблема таких людей, як я, полягає в тому, що всі ми поводимося так, ніби нам є що втрачати. Для прикладу, дев’ятеро з десятьох на Елзмір-роуд вірять в те, що живуть у власному будинку. Насправді ж ця вулиця, як і весь квартал до Головної вулиці, належить бандитській конторі «Гесперід Естейт», що перебуває у власності будівельної компанії «Щедрий кредит». Подібні будівельні компанії, напевно, найприбутковіша схема сучасного рекету.
Та й страхування, яким я займаюся, власне, теж є махінацією. Проте простою і відвертою. Сила цих будівельних компаній у тому, що вони змушують вас повірити в те, що роблять вам послугу. Ви гримаєте на них, а вони до вас ластяться. Іноді мені здається, що «Гесперід Естейт» заслуговує на почесне місце на п’єдесталі. Це ж бог будівельних компаній — такий собі гермафродит. Генеральний директор і турботлива дружина в одній особі. В одній руці в нього ключі — від трудового табору, звичайно ж, а в іншій цей... як же його називають? — ріг достатку, звідки без кінця сипляться радіоприймачі, поліси страхування життя, зубні протези, медикаменти, контрацептиви і техніка для саду.
Річ у тому, що ми на Елзмір-роуд не отримуємо права власності на будинки, в яких живемо, навіть сплативши за них останній внесок. Тобто ми їх, по суті, орендуємо. Ці помешкання оцінюють у триста вісімдесят, якщо розраховуватися готівкою, а якщо оформлювати їх у кредит на шістнадцять років — у п’ятсот п’ятдесят. Чистий прибуток — сто сімдесят на порожньому місці, та насправді ж «Щедрий кредит» заробляє набагато більше. З трьохсот вісімдесяти частина належить безпосередньо будівельникові, але ця компанія сама зводить будинки під вивіскою «Вілсон і Блум» та загрібає собі всі гроші. Єдина стаття витрат — будівельні матеріали. Але і тут вони наживаються, бо під іншою вивіскою — «Брукс і Скеттербі» — продають собі ж цеглу, плитку, двері, рами для вікон, пісок, цемент і, певно, скло. Я б не здивувався, дізнавшись, що ще під якимось ім’ям вони продають деревину, з якої виробляють рами для вікон та двері. До того ж (це варто було б передбачити, хоча ми всі були шоковані, довідавшись про це) «Щедрий кредит» не надто дбає про свою репутацію. Коли Елзмір-роуд тільки забудовувалася, компанія залишила кілька клаптиків землі вільними — нічого особливого, але для дітей добре, бо є де побігати. Цей пункт не включили до жодного договору, але ідея була така: нові будинки на «лузі» не зводитимуть. Але Західний Блечлі розростався: у 1928-му тут відкрили фабрику «Ротвелл Джем», а в 1933-му запустили англо-американський завод велосипедів; населення зростало, а ціни на оренду повзли догори. І хоча ані Герберта Крама, ані когось іншого з начальства «Щедрого кредиту» я ніколи в очі не бачив, з легкістю міг уявити, як вони починають облизуватися. В один чудовий день на «луг» прибули будівельники і почали там зводити будинки. В «Гесперід Естейт» забили на сполох і відразу ж скликали раду із захисту прав орендарів. Та дарма! Адвокати Крама поставили нас на місце за лічені хвилини, а на «лузі» виросло нове житло. Варто віддати їм належне — обвели вони нас круг пальця майстерно. Старий пес Крам заслуговує на свій титул баронета. Лише за допомогою однієї ілюзії того, що ці будинки перебувають у нашій власності та що ми маємо «частку в громаді», всіх нас, бідолах з «Гесперід Естейт» і решти подібних місць, назавжди перетворили на відданих рабів Крама. Всі ми, «шановані співвласники», — підлабузники-консерватори. Нащо різати курку, яка несе золоті яйця?! Значно погіршує ситуацію те, що всі ми виплатили приблизно половину суми за свої будинки й страшенно боїмося, що трапиться якесь лихо і ми будемо не в змозі зробити наступний внесок. Всіх нас купили за наші ж власні гроші. Кожен із цих дурнів, який аж зі шкури пнутиметься, аби двічі переплатити за кожну цеглинку свого лялькового будиночка під поетичною назвою «Мальовничий краєвид» — насправді ж у нього навіть дзвінок на дверях не працює, — ладен життя віддати за те, щоб врятувати свою країну від більшовиків.