Батько вже домовився зі старим Грімметом — власником крамниці, який шукав тямовитого помічника, тож готовий був узяти мене відразу ж. Тим часом підручного з нашої лавки звільнили, а його місце мав зайняти Джо — принаймні на той час, доки не знайде постійної роботи. Джо залишив школу ще раніше, і відтоді бовтався без певних планів на майбутнє. Батько кілька разів заводив розмову про те, що «непогано було б прилаштувати» його до бухгалтерії на пивоварні, а раніше мріяв зробити з нього розпорядника аукціонних торгів. Обидва ці наміри були безперспективними, оскільки у свої сімнадцять років Джо писав як курка лапою, а засвоїти таблицю множення так і не зміг. Зараз він «вивчав торгівельну справу» у великій велосипедній крамниці на околиці Волтона. Поратися з велосипедами відповідало натурі Джо (він, як і всі хлопці з браком освіти, непогано знався на механіці), але не вирізнявся працелюбністю і здебільшого вештався у своєму засмальцьованому комбінезоні з цигаркою, затиснутою між зубами, встрягав у бійки, пиячив (тоді він уже почав прикладатися до пляшки), морочив голову дівчатам і намагався вициганити у батька гроші. А батько в той період був збентеженим, спантеличеним і навіть певною мірою ображеним. І досі пам’ятаю той його вираз обличчя, ледь припорошену борошном лисину, сиві пасма волосся над вухами, окуляри і вуса. Він ніяк не міг збагнути, що відбувається. Роками його прибутки зростали — повільно, проте стабільно: цього року на десять фунтів, минулого на двадцять, аж раптом все пішло шкереберть. Він був геть розгубленим. Він успадкував бізнес від свого батька, тяжко і сумлінно працював, торгував добротним товаром, нікого не дурив, а прибутки почали падати. Часто-густо, щойно попоївши і намагаючись видлубати крихти, що постійно застрягали між зубів, він починав розповідати про те, як кепсько йдуть справи, торгівля вже не та, і ніяк не міг зрозуміти, що сталося з людьми (наче в один момент коні перестали їсти). Певно, вся річ в автомобілях, підсумовував він. «Паршиві вонючки», — піддакувала мати. Вона теж переживала, але набагато менше за батька. Пам’ятаю, я кілька разів помічав, як під час чергових батьківських розмірковувань уголос вона з відстороненим виразом обличчя ворушила губами — вирішувала, що приготувати завтра на обід: яловичину з морквою чи знову баранину. Окрім меню на наступний день її хвилювала хіба що купівля нових скатертин і каструль. Щодо батьківських турбот, для неї це були просто якісь проблеми у крамниці. Правду кажучи, ніхто у сім’ї чітко не усвідомлював, що відбувається насправді. Цей рік був збитковим, батько втратив гроші, та чи непокоїло його майбутнє? Навряд чи. Нагадаю, це був 1909-й рік. Він ніяк не міг уторопати, що відбувається, не міг передбачити, що «Сарацин» систематично ставитиме нижчі, ніж у нього, ціни, а згодом просто знищить його і поглине бізнес. Та і як він міг це передбачити? У роки молодості все було інакше. Він знав, що іноді буває складно, що торгівля «не йде» (він любив повторювати це словосполучення), але з часом справи знову «підуть вгору».
Було б приємно зараз почати розповідати, як я тоді допоміг батькові, як разом ми здолали труднощі і як я, цілком неочікувано для себе і довколишніх, розвинув у собі якості справжнього чоловіка, і все в такому ж дусі — достоту як у романах тридцятирічної давнини. Не менш приємно було б поскаржитися і розказати про те, яким ударом для мене стало вимушене припинення навчання, адже мій молодий, допитливий розум прагнув знань і страшенно страждав від бездушної механічної роботи, в яку мені довелося поринути, — історія на кшталт тієї, на яку нерідко можна натрапити в сучасних романах. І те й інше — порожні балачки. Насправді ж мене захоплювала ідея почати працювати, особливо я тішився від того, що тепер отримуватиму справжню зарплатню — по дванадцять шилінгів щотижня, з яких чотири можна було залишати собі. Я й думати забув про велетенську рибу у ставку за маєтком Бінфілд. Я аж ніяк не був проти того, щоб залишити школу на кілька семестрів раніше — власне, багато хлопців у нас робили так само. Учень збирається вступати до університету, чи планує стати інженером, чи податися в торгівлю, поїхати до Лондона чи стати моряком, аж раптом зникає, а за два тижні ти бачиш, як він розвозить овочі на велосипеді. Протягом тих п’яти хвилин, коли батько торочив про необхідність додаткового заробітку, я думав тільки про те, що для роботи мені знадобиться новий костюм. Я відразу ж заявив, що мені потрібен буде «справжній» костюм, як у дорослих — з популярним у той час жакетом, який, здається, називався «візитівкою». Мати з батьком дружно запротестували, сказавши, що «не хочуть навіть чути про такий». З якоїсь невідомої мені причини батьки в той час до останнього намагалися відтягнути момент, коли своїм сину чи доньці треба було купувати дорослий одяг. Тоді мало не в кожній родині йшла запекла боротьба, перш ніж парубок вдягав свій перший високий комірець, а дівчина підбирала волосся догори.
Тож розмова про проблеми у батьковому бізнесі поступово перейшла у довгу, нудну суперечку, в якій розлючений голова родини повторював знову і знову (з типовим для нього проковтуванням звуків): «Не отримаєш його. Можеш зарубати собі на носі — не отримаєш». Так я й залишився без «візитівки», а у свій перший робочий день з’явився у чорному костюмі з широким комірцем, в якому я виглядав як шибайголова-переросток. Саме тоді я зрозумів, що у батька, певно, таки кепсько зі справами. Джо вчинив як ще більший егоїст. Він страшенно обурився через, те, що йому довелося залишити велосипедну крамницю, і якийсь час просто вештався вдома, тільки заважаючи решті і зовсім не допомагаючи у лавці.
Я пропрацював шість років у старого Гріммета. Гріммет, статний чолов’яга із сивими бакенбардами, скидався на дядька Ізекіля і теж притримувався ліберальних поглядів, але висловлював їх не з таким завзяттям, та й поважали його у місті більше. Під час Бурської війни він пильно стежив за ситуацією, критикував профспілки, якось навіть звільнив свого помічника через те, що той тримав при собі світлину Кейра Гарді[14], ще й був членом «секти» — не остання людина у баптистській церкві; а в нашій родині всі сповідували традиційні погляди, і тільки дядько Ізекіль був затятим атеїстом. Старий Гріммет був членом міської ради і довіреною особою місцевого осередку партії лейбористів. Проходячи повз баптистську молитовню, можна було почути, як він розпинається, просторікуючи про свободу совісті, Великого Старійшину, збалансованість бюджету, і все це завершується імпровізованою молитвою. В такі моменти я завжди згадував давній анекдот про бакалійника-сектанта:
— Джеймсе!
— Так, сер!
— Підсипав до цукру пісок?
— Так, сер!
— Води до патоки додав?
— Так, сер!
— Тоді починай читати молитву!
Боже, скільки разів я ставав свідком такої самої ситуації. Зранку ніхто не смів навіть вікно відчинити, перш ніж не прочитає молитви. Пісок до цукру старий Гріммет, звичайно ж, не підсипав — знав, що з цього жодної користі. Але на бізнесі він знався — весь Нижній Бінфілд приходив до нього за товаром. Він тримав трьох помічників, посильного, водія фургона, а касою опікувалася його донька (він був удівцем, до речі). Перші півроку я теж виконував функції посильного. За якийсь час один з помічників переїхав до Редінга, і я почав працювати у крамниці — тоді помічники носили білі фартухи. Я навчився перев’язувати пакунки, запаковувати ягоди, молоти каву, нарізати бекон з шинкою, гострити ножі, підмітати, обережно обтирати яйця, не розбивши жодного, видавати товар не дуже високої якості за відмінний, протирати вітрину, на око зважувати сир, розпаковувати тару, розрізати масло на однакові шматки, але найскладніше було запам’ятати, що й де лежить. У мене не такі яскраві спогади про роботу у крамниці, як про риболовлю, але цей період мені теж добряче запам’ятався. І зараз можу впоратися з мотузкою, якою зав’язують пакунки. А якби дали мені шматок бекону — я порізав би його тонюсінькими шматочками, давши йому раду краще, ніж друкарській машинці. Я міг би багато всього розказати про сорти китайського чаю, склад маргарину, приблизну вагу яєць і ціну паперових пакетів, якщо купувати їх тисячами.
Що ж, так і виглядало моє життя більше п’яти років — моторний юнак з круглим обличчям, рожевими щоками і світлим волоссям (мене більше не підстригали коротко, тепер я зачісував волосся назад і змащував спеціальним гелем — «прилизував», як тоді казали), за вухом олівець, у білому фартуху, бігає за прилавком, спритно зважуючи пакетики з кавою, не забуваючи нагріти клієнта під улесливі: «Так, мем! Авжеж, мем! Наступне замовлення, мем!» з ледь відчутним акцентом кокні. Працювали ми до сьомого поту — старий Гріммет тримав нас у крамниці по одинадцять годин на день (окрім четверга і неділі, а тиждень перед Різдвом перетворювався на справжнє пекло). Проте зараз, озираючись назад, маю сказати — то був непоганий час, який залишив світлі спогади. Не думайте, що я не мав амбіцій. Я розумів, що не можу залишатися помічником бакалійника до гробової дошки — я «вчився торгівлі» і знав, що колись настане день, коли я матиму достатньо коштів, щоб «влаштуватися». Так все тоді й відбувалося. Це було до війни, пам’ятаєте? До економічного спаду, до безробіття. Роботи всім вистачало. Будь-хто міг почати власну справу — завжди можна було знайти місце для ще однієї крамнички. Та час не стоїть на місці: минав 1909-й, 1910-й, 1911-й. Помер король Едуард. Газети вийшли з траурною рамкою по краю. У Волтоні відкрилися два кінотеатри. На дорогах почало з’являтися більше автомобілів, а між містами відкрили автобусне сполучення. Коли над Нижнім Бінфілдом уперше пролетів аероплан — хистка, ненадійна конструкція з пілотом, що сидить посередині на сидінні, яке нагадує стілець, — мало не весь люд з криками повибігав на вулицю. Почали говорити, що німецький імператор надто зазнався і «тепер не уникнути цього» (тобто війни з Німеччиною). Моя зарплатня потроху зростала — перед самим початком війни я отримував двадцять вісім шилінгів на тиждень. Спершу матері на господарство відраховував по десять, трохи згодом (коли стало зовсім скрутно) — по п’ятнадцять, та навіть з тим, що лишалося, почувався багатієм — відтоді ніколи більше не відчував себе так. Я підріс ще на дюйм, під носом з’явилися вусики, я носив черевики на застібках і високі комірці. У неділю, коли треба було йти до церкви, я виглядав справжнім джентльменом — у своєму вишуканому темно-сірому костюмі, котелку і чорних лайкових рукавичках, що лежали поруч на лавці. Мати дуже пишалася мною. У перервах між роботою і «виходом в люди» по четвергах, думками про одяг і дівчат я плекав амбіції бізнесмена — хотів бути кимось на кшталт Левера чи Вільяма Вайтлі[15]. З шістнадцяти до вісімнадцяти років я наполегливо намагався «стати на правильний шлях» і сумлінно готувався до кар’єри комерсанта — працював над дикцією, майже позбувся акценту кокні (в долині Темзи селянський акцент зникав; майже всі, хто народився після 1890-го року, за винятком фермерських хлопців, підхоплювали кокні). Пішов на заочні курси до комерційної академії Літлбернза — вивчав там бухгалтерську справу, ділову англійську, дочитав до кінця страшенно нудний посібник під назвою «Мистецтво продажів», покращив свої знання з арифметики і навіть удосконалив почерк. Пам’ятаю, як сімнадцятирічним сидів до ночі, старанно відпрацьовуючи каліграфію у тьмяному світлі гасової лампи. Тоді я багато читав — головним чином кримінальні та пригодницькі історії, іноді книжки, загорнуті в папір, які хлопці у крамниці називали «гаряченьким» (переклади романів Мопассана і Поля де Кока). Та десь за рік мене потягнуло на інтелектуальну літературу — я оформив абонемент до місцевої бібліотеки і почав студіювати твори Мері Кореллі, Голла Кейна і Ентоні Гоупа. Саме тоді я вступив до читацького клубу Нижнього Бінфілда, яким керував вікарій. Цілу зиму приходив на їхні щотижневі зустрічі для «обговорення літератури». Піддавшись впливу вікарія, прочитав уривки із «Сезаму і Лілій», навіть взявся за Браунінга.