Торгівець відклав «Дейлі мейл».
— Темплгейтський призер знову прийшов першим, — сказав він.
Юристи-клерки продовжували вихвалятися, сиплячи мудрованими фразами про безумовне право власності. Другий торгівець, подлубавшись у кишені жилету, дістав звідти пом’яту цигарку «Вудбайн». Перевіривши другу кишеню, він нахилився до мене.
— Агов, товстий, маєш сірника?
Я почав шукати сірники. Товстим посмів мене назвати, подумав я. Що ж, цікаво. На якийсь час я забув про бомби і замислився над своєю фігурою, яку так уважно роздивлявся вранці у ванній.
Може, він і правий. Ну, є в мене зайва вага. Власне, руки, плечі і груди в мене насправді набиті. Та зачепило мене не це. А те, що кожен незнайомець, побачивши людину з кількома зайвими кілограмами, ледь не вважає за свій обов’язок в’їдливо прокоментувати її зовнішність. Уявіть, що ви зустріли когось горбатого, косоокого чи із заячою губою, — хіба ж ви роздаватимете таким людям прізвиська? На товстунів же відразу чіпляють ярлик. Я з тих, кого обов’язково ляснуть по спині, штовхнуть у бік і думатимуть, що мені це страшенно до вподоби. Жодного разу не вдавалося мені зайти в бар «Корона», що у Падлі (я заїжджаю туди у справах раз на тиждень), щоб цей покидьок Вотерс не тицьнув пальцем мені між ребер і не зарепетував: «Оце ти роз’ївся, Боулінгу!» — жарт, від якого тут всі завжди регочуть. Усі вони думають: та він же товстий, йому байдуже.
Торговець узяв сірника поколупатися в зубах і повернув коробку назад. Потяг вилетів на залізний міст. Знизу під нами проїжджав фургон з випічкою і вантажівки з цементом. Дивна річ, подумав я, та щодо товстунів вони мають рацію. Достеменно відомо, що той, хто страждає від зайвої ваги з дитинства, тобто таким уже вродився, не схожий на решту. По життю він крокує, набувши образу коміка, та варто його вазі досягти позначки у триста фунтів, як усе це перетворюється на фарс. Я був і худорлявим, і товстим, тож добре знаю, як огрядність змінює світосприйняття. Жир виконує функцію запобіжника — захищає від надмірних переживань. Маю глибокі сумніви щодо того, що будь-хто з товстунів — з тих, кого звали пузанем відтоді, як він навчився ходити, — здатен переживати глибокі емоції. Як він міг цього навчитися? Він же ніколи не стикався з подібними речами. Ніколи не ставав свідком трагічних обставин, бо якщо на сцені з’являється товстун, будь-яка трагічна ситуація миттєво перетворюється на комічну. Тільки спробуйте уявити товстого Гамлета! Чи бодай Олівера Гарді у ролі Ромео. До речі, це мені спало на думку кілька днів тому, коли я читав роман з «Бутс». Він називався «Змарнована пристрасть». За сюжетом головний герой дізнається, що його кохана закрутила інтрижку з іншим. Цей хлопець — типовий персонаж таких романів: бліде обличчя з чуттєвими рисами, темне волосся, пристойний заробіток. Я запам’ятав уривок, хоч і не дослівно:
Схопившись за голову, Девід обвів поглядом кімнату. Здається, новина неабияк вразила його. Він не міг у це повірити. Шейла зрадила! Цього не може бути! Раптом відкрилася жахлива правда, поставши перед ним у всій повноті. Це вже було занадто. Він впав долілиць і заплакав.
Щось у такому дусі. Тоді ці рядки спонукали мене до роздумів. Так все і має відбуватися. Саме так і мають поводитися люди. А якщо йдеться про такого, як я? Припустимо, Гільда поїхала на вікенд за місто з якимось залицяльником. Не скажу, що мені було б байдуже, навпаки — приємно усвідомлювати, що у твоєї дружин ще є порох у порохівницях, та чи впав би я долілиць і заплакав? Хіба хтось очікував би цього від мене? Зі мною такий номер не пройде. Тільки осоромився 6.
Потяг мчав по набережній. Ми пролітали над дахами будинків, що вишикувалися уздовж берегової лінії, виблискуючи охайними червоними дахами у променях сонця. Не сьогодні-завтра їх можуть розтрощити бомби. І полетять вони зовсім скоро, сумнівів не залишилося. Це відчувається у піднесеному тоні новинних заголовків. Днями прочитав у «Хроніці новин», що авіаудари більше не становлять загрози. Пишуть, що маємо в арсеналі таку зброю протиповітряної оборони, яка не дозволить жодному бомбардувальнику наблизитися до землі ближче, ніж на двадцять тисяч футів. Певно, журналісти вважають, що чим вище летить літак, тим менше шансів, що бомби долетять до землі. Чи, скоріш за все, вони хочуть сказати, що Арсенал і Вулвіч не зачепить, а рознесе на друзки тільки такі місця, як Елзмір-роуд.
Взагалі-то не так уже й погано бути товстуном. По-перше, пузані завжди були популярними. Такі люди почувають себе невимушено у будь-якому товаристві — і байдуже, опинилися вони серед маклерів чи священників. І з жінками їм таланить — набагато більше, ніж комусь може здатися на перший погляд. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що прекрасна стать не сприймає товстунів усерйоз. Правда в тому, що жодна жінка не може не сприймати серйозно будь-якого чоловіка, який у змозі розсмішити її та невпинно зізнаватися в коханні.
Нагадаю, що я не завжди був товстим. Набирати вагу почав десь років вісім чи дев’ять тому. Тоді й довелося розвивати відповідні навички. Дивно, та глибоко в душі я зовсім не відчуваю себе таким. Аж ніяк. Але я не хочу, щоб ви неправильно зрозуміли мене. Я не намагаюся вдавати із себе тендітну квіточку, вразливу душу, що ховається за посмішкою, чи щось подібне. З таким арсеналом якостей мені було б не варто потикатися у страховий бізнес. Я нахабний, вульгарний і у своєму середовищі почуваюся у своїй тарілці. Доки існуватиме торгівля і можливість вижити за рахунок самої лише зухвалості, такі хлопці, як я, зможуть заробити на хліб з маслом. Хай би що відбувалося у світі — війна, революція, чума чи голод, — я завжди знайду спосіб збити копійку (та навряд чи нажити статок). Таким вже я народився. Та є в мені, крім цього, ще дещо — шлейф, що тягнеться з минулого життя. Але про це пізніше. Так, може я і товстий, проте всередині худорлявий. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, як кажуть про кам’яну брилу, в якій ховається статуя, так само і з людьми — в кожному товстуні живе його худорлявий двійник?
Торговець, якому я позичив сірники, продовжував колупатися у зубах, гортаючи «Експрес».
— Онучі щось не надто добре йдуть, — сказав він.
— Та їх узагалі ніхто не хоче брати, — відповів другий. — Хіба не у всіх мозолі однаково набрякають?
— Мабуть, змусять обгортати ноги газетами, — пожартував перший.
За вікном тягнулися ряди дахів, перетворюючись на звивисті лінії. Здавалося, що під нами розкинулася безмежна рівнина. По суті, Лондон — це двадцять миль суцільних будинків, хоч уздовж, хоч упоперек. Господи помилуй! Якщо почнуться авіаудари, нас в одну мить зрівняють із землею. Ми ж просто одна велетенська мішень! І навряд чи хтось нас попереджатиме. Це ж яким недоумком треба бути, щоб у наш час оголосити війну? На місці Гітлера я б віддав наказ скинути бомби просто під час конференції з роззброєння. Якось уранці, коли клерки поспішатимуть до своїх офісів через Лондонський міст, у парках щебетатимуть канарки, жінки розвішуватимуть білизну, раптом — бах, ба-бах! Від будинків залишиться купа каміння і тиньку, білизна вкриється плямами крові, а канарки щебетатимуть над мертвими тілами.
Яка прикра картина, подумав я, роздивляючись бездонне море дахів під нами. Миля за милею тягнулися вулиці, лавки зі смаженою рибою, дахи капличок, невеличкі крамнички, затиснуті у провулках, багатоквартирні будинки, заводи, магазини з молочною продукцією, рундуки з равликами, електростанції. Скільки ж їх тут! І всюди панує спокій. Наче серед дикої природи без хижаків. Жодних пострілів, вибухів гранат, навіть Гумовим кийком ніхто нікого не лупцює. Уявляєте, у всій Англії зараз не знайдеться жодного вікна, з якого б визирала гвинтівка.
А за п’ять років? За два? Чи за рік?
IV
Залишивши папери в офісі, я поїхав далі у своїх справах. Ворнер — один із тих дешевих дантистів, які працюють в американському стилі: по сусідству з його «кабінетом» (так він сам його називає) розмістилися фотостудія і торговець Гумою. Прийшов я зарано, та якраз був час набити живіт. Досі не розумію, як мені спало на думку піти до молочного бару. Зазвичай я намагаюся оминати подібні заклади. Таких, як я, тобто тих, хто заробляє п’ять фунтів на тиждень, не надто люблять обслуговувати у пристойних лондонських кафе. Якщо ви не готові витратити більше кількох пенсів на їжу, то вам пряма дорога до «Лайонзе», «Експрес дайрі», «Ей-Бі-Сі» чи будь-якого іншого з подібних убогих закладів, де можна нашвидку перехопити шматок пирога, не відходячи від прилавка (пироги там, до речі, не тепліші за пиво). Біля молочного бару горлали хлопці, які продавали газети.