Я повернувся до «Георга». Мені конче треба було випити, але бар відкривався тільки за півгодини. Я вирішив зачекати і сів погортати минулорічний випуск «Театру і спорту», коли це відчинилися двері й зайшла та сама білявка, можливо вдовиця, яку я побачив за обідом. Вмить мною оволоділо нестримне бажання. Страшенно закортіло провести з нею годину-другу, довести самому собі, що є ще порох у порохівницях, і байдуже, що в роті зубний протез. Зрештою, не така вже й велика в нас різниця у віці, подумав я (мені чомусь здавалося, що їй має бути років тридцять п’ять). Я сидів спиною до каміна, немов гріючи зад. А я непогано виглядаю в цьому синьому костюмі. Не завадило б трохи скинути жирку, та, як кажуть французи, я distingue. Солідний чоловік. Цілком міг би зійти за біржового брокера. Тоном світської людини я промовив:
— Яка чудова нині погода, ви так не вважаєте?
Цілком невинна фраза. Правда ж? Не якесь там вульгарне «Ми раніше не зустрічалися?» Та я зазнав невдачі. Вона не відповіла. Підвівши від газети голову, кинула на мене такий нищівний погляд, від якого могли б повилітати шибки. Яке приниження! Її холодні блакитні очі пронизали мене, як кулі. Тієї ж миті я зрозумів, наскільки помилявся. Вона не з тих удів, які після смерті чоловіка фарбуються у білявок і чекають, коли їх запросять на танці. Переді мною була дамочка з верхів середнього класу, можливо навіть донька адмірала, яка виховувалася в одній із тих приватних шкіл, в яких грають у хокей на траві. А я все неправильно зрозумів. І неважливо, який на мені був костюм, — я не тягнув на біржового брокера. По мені ж видно: типовий заїжджий гендляр, якому перепало трохи грошенят. Я шаснув до головного бару перехилити кілька пінт пива перед вечерею.
Пиво вже не те. Я добре пам’ятаю, як смакувало старе пиво, яке варили в долині Темзи, і присмак в нього був «крейдовий». Я запитав у дівчини за барною стійкою:
— Броварня і досі належить Бессемерам?
— Як? Бессемерам? Ні-і-і, ви що, сер! Їх зжерли. Давно, ще до того, як ми сюди переїхали.
Приязній жіночці-барменші (я таких називаю «старшими сестрами») було близько тридцяти п’яти; приємне округле обличчя, дебелі руки — постійно працюють з пивною помпою. Вона сказала назву картелю, який поглинув броварню Бессмерів. Чесно кажучи, зміну власника можна було відчути буквально на смак. Барна стійка тягнулася вздовж усієї стіни. Вона була розділена перегородками на кілька окремих барів. Навпроти двоє хлопців грали в «дартс», а з відсіку «Кухоль і пляшка» лунав бас хлопця, якого мені заважав розгледіти перестінок. Спершись своїми могутніми руками на барну стійку, барменша завела зі мною розмову. Я перелічив імена кількох людей, яких знав, але жодне з них їй не було знайоме. Сказала, що живе в Нижньому Бінфілді тільки п’ять років. Навіть не чула про старого Трю — колишнього власника «Георга».
— Я тутешній, — сказав я. — Колись давно жив тут, ще до війни.
— До війни? Ого! Ніколи б не подумала, що вам стільки років.
— Придивися гарненько, — донісся голос з «Кухля і пляшки».
— А місто розрослося, — продовжив я. — Мабуть, завдяки заводам.
— Ну так, переважна більшість людей працює на заводах. Виробляють грамофони, є ще панчішна фабрика. Зараз, звісно, перейшли на бомби.
Чому це «звісно», я так і не зрозумів, але вона почала розповідати про молодого хлопчину з тієї панчішної фабрики, який іноді приходив сюди і казав, що бомби, як і панчохи, вони виробляють парами — для зручності (для якої, я теж не второпав). А тоді розповіла, що біля Волтона збудували військове летовище (тепер зрозуміло, звідки всі ці бомбардувальники), і ми одразу ж заговорили про війну. Сміх та й годі. Я приїхав сюди, щоб позбутися думок про неї. Та як їх позбудешся, цих думок, коли війна витає буквально у повітрі, яким дихаєш?
Я сказав, що почнеться 1941-го. Бас з «Кухля і пляшки» докинув, що це кепська затія. А барменша зізналася, що коли чує про війну, в неї аж мурашки по тілу бігають:
— Усе це не вселяє оптимізму, особливо коли бачиш, що відбувається довкола. Іноді вночі, коли не можу заснути, я лежу, дослухаюся до гуркоту тих одоробел і думаю: «А раптом бомби посипляться прямісінько тобі на голову!» А ця їхня ППО? Міс Тоджерс, уповноважена з цивільної оборони, постійно повторює те саме: «Зберігайте спокій, заклейте вікна газетами, і все буде гаразд». Подейкують, що під мерією збираються вирити бомбосховище. А що буде з дітьми? Хіба ж на малюка натягнеш протигаз?
Знову обізвався голос з «Кухля і пляшки»: цього разу незнайомець вирішив проінформувати, що читав у газеті, нібито радять приймати гарячі ванни. Почувши це, хлопці біля барної стійки почали жартувати, вираховуючи, скільки людей може вміститися в одну ванну одночасно, і цікавлячись, чи не захоче до них приєднатися барменша. Та гаркнула на них, щоб не патякали, і пішла до іншого кінця барної стійки налити їм ще по пінті «міцного» і «світлого». Я зробив ковток пива. Яка гидота! «Гірке» — так його тут називають. З назвою не помилилися — таке гірке, що аж сіркою відгонить. Суцільна хімія. Я чув, що з англійського хмелю пива більше не варять — він іде на виробництво хімічного концентрату. А от з концентрату вже варять пиво. Згадалося, що казав дядько Ізекіль про подібне пійло, і подумав, як би він висловився про ППО і про відра з піском, яким збираються гасити термітні бомби. Тут повернулася жіночка, яка мене обслуговувала, і я поцікавився:
— До речі, а хто зараз хазяйнує в «Садибі»?
«Садибою» ми називали маєток Бінфілд. Здається, запитання її спантеличило.
— У «Садибі», сер?
— Він питає про маєток Бінфілд, — підказав голос з «Кухля і пляшки».
— A-а, маєток Бінфілд! А я думаю, яка це садиба? Він тепер належить докторові Мерроллу.
— Докторові Мерроллу?
— Так, сер. Кажуть, у нього більше півсотні пацієнтів.
— Пацієнтів? То тепер це лікарня?
— Ну, лікарнею це навряд чи можна назвати. Скоріше санаторієм. Для нервовохворих, тобто тих, що з психічними розладами.
Психлікарня!
Зрештою, на що ще я міг сподіватися?
III
Я виліз із ліжка з гидким присмаком у роті й болем у кістках.
Пляшка вина за обідом, ще одна за вечерею, кілька пінт пива між ними, не згадуючи вже про бренді — напередодні я таки забагато випив. Кілька хвилин я стояв як укопаний на килимі посеред кімнати, тупо дивлячись поперед себе, абсолютно розбитий, не в змозі зробити найменшого руху. Знаєте, як воно іноді буває зранку — відчуваєш неймовірну слабкість. Здебільшого це відчуття зосереджується в ногах, але воно доволі промовисто говорить до тебе: «Якого біса тобі потрібен цей клопіт? Облиш це все! Підійди до плити, зачини вікна і ввімкни газ!»
Я вставив зубний протез і підійшов до вікна. Ще один чудовий день — сонячні промені тільки почали пестити дахи будинків, кидаючи відблиски на вікна по той бік вулиці. Рожева герань у горщиках на підвіконнях тішила око. І хоча було тільки пів на дев’яту і готель стояв на боковій вулиці за ринковою площею, на ній уже було доволі велелюдно. Потік клерків у темних костюмах, з портфелями в руках поспішає до своїх офісів — зовсім як у передмісті Лондона, коли «білі комірці» біжать до метро; школярі парами і невеликими гуртами швидко чимчикують у бік площі. Мене охопило те саме відчуття, що й тоді, коли я побачив ліс червоних дахів, які заполонили Чемфордський пагорб, — кляті чужаки! Двадцять тисяч непроханих гостей, які навіть не знають, як мене звати. І тут з’являюся я — старий товстун зі вставною щелепою, який намагається щось розповісти про події тридцятирічної, ба навіть сорокарічної давнини, але на них усім начхати: тут зовсім інше життя. О боже! Отже, я помилявся, вважаючи, що довкола самі привиди. Насправді це я тут привид, я небіжчик, а от вони цілком реальні, живі.