Та після поживного сніданку (пікша, смажені нирки, тости з джемом і кавою) мене попустило. Холодна дама не вийшла до сніданку, у залі панувала приємна літня атмосфера, і я все ще намагався переконати себе в тому, що скидаюся на імпозантного кавалера у своєму синьому костюмі. Ну й чорт із ним! Якщо вже я привид, то таким і буду! Піду поблукаю старими місцинами. Може, вдасться напустити трохи чорної магії на цих покидьків, що вкрали у мене моє рідне місто.
Я вийшов на вулицю, та не встиг зробити й кількох кроків у напрямку до ринкової площі, як побачив неочікуване видовище. Прямо переді мною колоною по чотири марширувала процесія з півсотні школярів у супроводі суворої жінки, що нагадувала не вчительку, а радше сержанта. Перший ряд тримав у руках транспарант, на якому в рамці з червоних, білих і синіх смуг велетенськими літерами було написано: «БРИТАНЦІ ГОТУЮТЬСЯ». З цирульні за рогом подивитися на процесію вийшов перукар, чорнявий хлопець з похмурим, сумовитим обличчям.
— Що це за забавки у дітлахів? — запитав я в нього.
— Практичні заняття, — туманно відповів він. — З ППО, так вони тренуються. А з ними міс Тоджерс.
Міг би й сам здогадатися, що це та сама міс Тоджерс. По очах було видно. Знайомий типаж старої залізної відьми із сивим волоссям і ніби підкопченим обличчям: вихователька з табору для дівчат, комендант гуртожитку Союзу молодих християнок, ну і так далі в такому самому дусі. Піджак і спідниця сиділи на ній як армійська форма, бракувало тільки шкіряного офіцерського ременя. Бачив я таких. У роки війни служила в жіночих загонах, і відтоді ніяких веселощів. ППО для неї за щастя! Коли діти проходили повз, я почув, як вона — достоту як сержант — гаркнула: «Моніко, вище ногу!» А тоді побачив, що остання шеренга тримала інший транспарант: «МИ ГОТОВІ, А ВИ?»
— Але навіщо змушувати дітей ходити маршем? — знову звернувся я до перукаря.
— Та хто його знає. Певно, пропаганда якась.
Хоча все зрозуміло і без пояснень. Треба промити молоді мізки, привчити до думки про неминучість війни. Хочуть вбити нам у голови, що шляху назад немає, що війна з її авіаударами невідворотна, як прихід Різдва щороку, тож стули пельку і лізь у підвал. Над східною частиною міста з гуркотом пролетіли два масивні чорні літаки. Боже! Ми навіть не здивуємося, коли це станеться. Нам уже вчуваються звуки снарядів, що розриваються під ногами. Перукар додав, що це завдяки міс Тоджерс усім школярам видали протигази.
Нарешті я взявся за дослідження Нижнього Бінфілда. Два дні блукав старими місцями — тими, які зміг відшукати. І жодного разу не зустрів бодай одного знайомого обличчя. Тинявся вулицями, як привид. І хоча я й досі був у своєму тілі, відчував себе кимось з потойбіччя.
Це таке химерне відчуття, яке важко передати словами. Читали повість Герберта Веллса про хлопчину, який одночасно перебував у двох різних місцях (насправді він був у себе вдома, але йому ввижалося, що на морському дні)? Никав по кімнаті, а замість столів і стільців бачив ліани водоростей, гігантських крабів і каракатиць, які намагалися вчепитися в нього своїми мацаками. Так само і я. Годинами тинявся світом, якого давно вже не існувало. Рахуючи кроки, я думав: тут раніше було те-то і те-то, тут починалося поле, а тут була огорожа, що сягала аж того будинку. Там, де зараз стоїть бензинова колонка, ріс в’яз. А тут закінчувалися земельні ділянки з городами. А ця вулиця (колись тут тягнувся ряд двоповерхових будинків, і називалася вона Камберледж-роуд) — це той самий провулок, що заріс бур’яном, куди нас водила гуляти Кейті Сіммонс. Може я й дав маху з відстанню, але у пам’яті збереглося приблизне місце розташування. Якщо ти тут не народився і не бачив всього цього на власні очі, ніколи б у житті не повірив, що двадцять років тому тут були поля. Таке враження, ніби відбулося виверження вулкана і потужний потік лави поховав під собою все довкола. Новобудови майже повністю заповнили територію колишньої броварні. Млин знесли; ставок, в якому я зловив свою першу рибину, висушили, засипали і почали на ньому будівництво (я навіть не зміг визначити, де саме він був). Суцільні будинки — ряди одноманітних кубиків з червоної цегли з крихітними палісадниками і заасфальтованими стежками, що ведуть до входу. За межами мікрорайону будівництво йшло не так жваво, але ділки й тут постаралися. Там теж усе було захаращено будинками, які, проте, стояли не так щільно: де вдалося викупити ділянку, там і починали будівництво; тимчасові під’їзні дороги, десь просто пустирі з дошками і клаптики спустошеного поля, всіяного консервними бляшанками.
У центрі старого міста змінилося не так багато. Більшість крамниць і надалі торгували тим самим товаром, от тільки власники тепер були інші. В «Лілівайтс» і досі продавали тканини, та здавалося, що справи там ідуть не надто добре. На місці лавки м’ясника Гревітта тепер хазяйнував торговець радіодеталями. Вітрину із солодощами тітки Вілер заклали цеглою. Бакалія Гріммета так і лишилася бакалією, але тепер належала якійсь міжнародній компанії, що змушує замислитися над розмірами і владою цих корпорацій, яким нічого не варто проковтнути такого старого спритника, як Гріммет. Та судячи з помпезного пам’ятника на цвинтарі, йому, певно, вдалося добряче нагріти на цьому руки — забрав із собою на той світ тисяч десять-п’ятнадцять фунтів. Єдина крамниця, яка залишилася в руках колишнього власника, — «Сарацин» (це вона знищила батька). Розрослася до непристойних розмірів, ще й філіал відкрила в новому районі. Тільки тепер там торгували всім підряд: меблями, ліками, фурнітурою, залізними виробами і всіляким приладдям для садівництва.
Я блукав містом два дні, намагаючись не бурчати, хоча ой як кортіло. Пив більше, ніж варто було. Почав прикладатися до пляшки, щойно приїхав до міста, і постійно дратувався, що паби відчиняються так пізно. За півгодини до відкриття в мене вже горіли труби.
Та не подумайте, що кожного дня. Іноді було легше, думалося: «Та біс із ним, ну, знищили мій Нижній Бінфлілд, що вже тут вдієш?» Зрештою, я тут для того, щоб відпочити від домашніх. Не було жодної причини, яка б стримувала мене від радощів, — я міг робити абсолютно все, що захочу, навіть рибалити. В суботу вранці я пішов на Головну вулицю до лавки з риболовецьким приладдям: купив довге добротне вудилище (в дитинстві завжди про таке мріяв, але воно було дорожчим за звичайне), гачки, наживку та іншу всячину. Атмосфера крамниці мене підбадьорила. Хоч як сильно змінився Нижній Бінфілд, риболовецькі снасті ті ж самі, як і риба. До того ж продавця зовсім не здивувало, що старий пузань купує вудочку. Навпаки — ми навіть обмінялися думками про риболовлю на Темзі, обговорили головня, якого хтось торік зловив на приманку з хлібної пасти, меду і вареної кролятини. Я навіть купив волосінь (не пояснюючи продавцю для чого, бо навіть собі боявся в цьому зізнатися) — найміцнішу з тих, що тут були, і п’ять гострих гачків, сподіваючись, що в озерці за маєтком Бінфілд і досі водяться сазани-велетні.
Більша частина неділі минула у роздумах — варто йти рибалити чи ні. Спершу здавалося: а чому б, у біса, й не піти? А потім починали долати сумніви, і зрештою ідея перетворювалася на щось примарне й нереалістичне. Та по обіді я сів у машину і поїхав до Барфордської греблі. Планував тільки подивитися на річку, а завтра, можливо, якщо буде погода, візьму свою новеньку вудочку, вдягну старе пальто і сірі штани, які поклав до валізи спеціально для цього випадку, і присвячу цілий день риболовлі. Три-чотири години — так точно.
Переїхав Чемфордський пагорб. Внизу біля підніжжя паралельно до шосе тягнулася стежина. Я вийшов з машини і пішов по ній. А хай йому біс! І тут наліпили червоно-білих будиночків. І чому я все ще дивуюся? Здалося, що це вишикувалися ряди автомобілів. Наближаючись до річки, я почув музику — пляс-пляс-ляс! Так, це були грамофони.
Проминувши поворот, я вийшов на стежину, що вела до берега річки. Господи! Новий шок! Тут була сила-силенна людей. Там, де раніше зеленіли луги, тепер стояли чайні будиночки, торгівельні автомати, ятки із солодощами, а між ними снували продавці морозива «Воллз». Наче потрапив у Маргіт[21]. Я добре пам’ятаю, якою була ця стежина — можна була пройти кілька миль і не зустріти жодної живої душі, окрім сторожів біля шлюзових воріт чи самотнього члена екіпажу баржі. Часто-густо я просиджував тут цілими днями, за п’ятдесят ярдів від мене у воді біля берега походжала чапля, і години по три-чотири я був тут абсолютно один. І взагалі, хто мені вбив у голову думку про те, що риболовля — це заняття не для дорослих чоловіків? Весь берег, наскільки я бачив, був просто всіяний рибалками — вони сиділи на відстані п’яти ярдів один від одного. Мені стало цікаво, чого це вони всі тут зібралися у той самий час? А тоді подумав, що ці рибалки, певно, належать до якогось тутешнього клубу. А на річці було повно човнів: звичайні з веслами, байдарки, моторні катери, човни з пласким дном, набиті безтурботною молоддю, якій би тільки поверещати і погаласувати, перекрикуючи ревище грамофонів на борту. Поплавці бідолашних рибалок постійно зносило вбік хвилями від моторних катерів.